Карти на стіл

– Оце ви дарма, – сказала місіс Лоррімер із запалом у голосі. – Гру треба вести на повну.
– Маєте на увазі, що треба йти на ризик?
– Якщо провести торги з розумом, тоді немає жодного ризику. Математичний прорахунок дає впевненість. На жаль, мало хто насправді вміє добре проводити торги. Більшість людей ще можуть сяк-так розрахувати перші заявки, але потім зовсім втрачають голову. І тоді вони вже не можуть відрізнити руку [32] з виграшними картами від руки без програшних карт. Але не буду читати вам лекцію про гру в бридж чи про те, як не збитися з підрахунку, мсьє Пуаро.
– Втім, це неодмінно покращило б мою гру, мадам.
Місіс Лоррімер повернулася до розгляду рахунків.
– Після такої зворушливої гри наступні роздачі пройшли доволі стримано. У вас є рахунок четвертого робера? О так, бачу. Тут ми йшли нога в ногу: жодній зі сторін не вдалося сильно відірватися.
– Так часто буває ближче до кінця вечора.
– Так, тоді починаєш грати несміливо, але згодом усе стає на свої місця.
Детектив позбирав листки й легенько вклонився господині дому.
– Мадам, мушу визнати, що ваша здатність пам’ятати гру в усіх деталях просто феноменальна! Таке враження, наче ви можете пригадати все до останньої карти!
– Гадаю, таки можу!
– Пам’ять – це прекрасний дар. Завдяки їй минуле ніколи не залишається в минулому. Гадаю, що в людини з такою пам’яттю, як у вас, усі спогади завжди постають прямо перед очима, а кожна пройдешня подія така яскрава, наче відбулася тільки вчора. Чи не так?
Жінка кинула на нього швидкий погляд. Її очі були широко розплющені й, здавалося, трохи потемніли.
Вже за секунду вона знову повернулася до свого звичного образу світської дами. Однак Еркюль Пуаро не мав жодного сумніву: його слова її зачепили.
Місіс Лоррімер звелася на ноги.
– Боюся, мені вже пора йти. Дуже перепрошую, але я не можу запізнитися.
– Так-так, звісно. Пробачте, що забрав у вас час.
– Даруйте, що не змогла вам сильно допомогти.
– Але ви мені таки допомогли, – запевнив бельгієць.
– Дуже в цьому сумніваюся.
Її голос був сповнений рішучості.
– Але це справді так. Ви сказали мені дещо, що я хотів дізнатися.
Місіс Лоррімер не стала запитувати, що саме це було.
Детектив простягнув руку й сказав:
– Дякую, мадам, за ваше терпіння.
Потиснувши його руку у відповідь, жінка промовила:
– Знаєте, ви надзвичайна людина, мсьє Пуаро.
– Я такий, яким мене створив Господь, мадам.
– Гадаю, усі ми такі, якими нас створив Господь.
– Ні, не всі, мадам. Деякі з нас хочуть підправити Його творіння. Містер Шайтана, наприклад.
– Що ви маєте на увазі?
– У нього був відмінний смак щодо objets de vertu [33] та bric-à-brac [34]. Він міг би на цьому зупинитися. Втім, він вирішив почати колекціонувати ще й інші речі.
– Які речі?
– Скажімо так – сенсації.
– Хіба ж це не було dans son caractère [35]?
Пуаро похмуро похитав головою.
– Він занадто сильно ввійшов у роль диявола. Але він не був дияволом. Au fond [36], він був дурним чоловіком. І саме тому він і помер.
– Тому що був дурний?
– Це гріх, який ніколи не прощається і завжди карається, мадам.
На мить запала тиша. Тоді бельгієць сказав:
– Я вже буду йти. Дякую безмежно за вашу готовність допомогти, мадам. Я більше не смітиму турбувати вас своїми візитами, хіба що ви самі захочете, щоб я прийшов.
Жінка здивовано здійняла брови.
– Мій любий мсьє Пуаро, чого це раптом я мала б хотіти, щоб ви до мене прийшли?
– Гадаю, це цілком можливо. Просто припущення. Якщо ви забажаєте побачитися зі мною, то знайте, що я обов’язково прийду.
Він ще раз уклонився і вийшов із кімнати.
Уже на вулиці детектив сказав сам до себе:
– Я маю рацію… Я впевнений, що маю рацію… Все має бути саме так!
   
Розділ дванадцятий. Енн Мередіт
 
Місіс Олівер не без труднощів вибралася з водійського сидіння свого маленького двомісного автомобіля. По-перше, виробники сучасних автівок, очевидно, гадають, що за кермом їздять лише граційні дюймовочки. Ба більше, зараз стало модно випускати машини з низькими сидіннями. Тож жінці середніх літ із немалими пропорціями доводиться виконувати цілі акробатичні номери, щоб вибратися з-під водійського керма назовні. По-друге, сидіння поруч із водійським було завалене різноманітними картами, сумочкою, трьома романами та великим пакетом яблук. Місіс Олівер страшенно любила яблука і якось навіть з’їла їх аж п’ять фунтів за раз, працюючи над складним сюжетом «Смерті у ринві», а потім із жахом усвідомила, що зробила, коли відчула перші ознаки болю в животі через годину і десять хвилин після початку важливого обіду, організованого на її честь.
Зробивши останній рішучий ривок і штовхнувши коліном непокірливі дверцята автомобіля, жінка трохи зарізко вискочила на тротуар біля брами котеджу «Вендон», а разом із нею на тротуар також посипалися огризки яблук.
Вона глибоко зітхнула, відсунула свого солом’яного капелюха з очей так, що той примостився на її маківці на старомодний манір, схвальним поглядом оглянула свій твідовий костюм, який спеціально вдягла для сьогоднішньої оказії, ледь насупилася, зрозумівши, що забула перевзути свої лаковані туфлі на високих підборах, які звично носила лише в місті, а тоді прочинила перед собою браму котеджу й попрямувала стежкою до вхідних дверей. Вона подзвонила в дзвінок і взялася за вигадливе дверне кільце у формі жаб’ячої голови, вистукавши жваве «тук-тук-тук».
Не отримавши жодної відповіді, вона повторила свої рухи знову.
Прочекавши ще хвилину-дві, місіс Олівер вирішила податися в розвідку навколо будинку.
Позаду котеджу вона побачила невеличкий старого стилю сад з айстрами та хризантемами, що хаотично повиростали то тут, то там. За садком було поле, а за полем тягнулася річка. День видався дуже теплим як на жовтень.
Дві дівчини саме йшли полем у напрямку котеджу. Щойно вони зайшли крізь браму в сад, перша з них стала як укопана.
Місіс Олівер виступила назустріч.
– Як поживаєте, міс Мередіт? Ви ж мене пам’ятаєте, правда?
– О, так, так, звісно. – Енн Мередіт поспішила простягнути руку на знак вітання. Її очі були широко розплющені, і дівчина здавалася приголомшеною. Втім, вона швидко опанувала себе.
– Це моя подруга, з якою я живу – міс Довз. Родо, познайомся, це місіс Олівер.
Інша дівчина була високою, темноволосою та сповненою енергії. Вона почала схвильовано говорити:
– Невже ви та сама місіс Олівер? Аріадна Олівер?
– Так, це я, – відповіла гостя, а тоді повернулася до Енн і додала: – Люба моя, чому б нам десь не сісти? Бо я маю вам чимало всього розповісти.
– Так, звичайно. Може, вип’ємо чаю?
– Чай може почекати, – відповіла місіс Олівер.
Енн повела письменницю до купки розкладних та плетених стільців, усі з яких бачили кращі дні. Місіс Олівер пригляділа собі найбезпечніший із вигляду стілець, бо вже не раз мала неприємний досвід із ненадійними садовими меблями.
– Що ж, голубонько, – жваво промовила вона. – Перейдімо одразу до суті справи. Я хочу поговорити про те вбивство. Ми не можемо залишатися осторонь і мусимо щось зробити.
– Щось зробити? – перепитала Енн.
– Саме так, – відповіла місіс Олівер. – Не знаю, що ви собі там думаєте, але я не маю жодного сумніву щодо того, хто це зробив. Це той лікар. Як його? Робертс. Так-так! Робертс. Валлійське ім’я! Завжди знала, що валлійцям не можна вірити! У мене нянька була валлійка. Якось вона відвезла мене до Гарроґейта, а потім поїхала додому, забувши мене там. Така от була зовсім ненадійна. Але зараз не про неї. Це зробив Робертс. Ось що зараз головне. І ми повинні об’єднати наші зусилля, щоб довести його провину.