Карти на стіл

– Так, я теж шокований.
– Уся така стримана, розважлива, самодостатня жінка. Не можу навіть уявити, щоб вона взяла й зробила таку жорстоку річ. Який же ж в неї міг бути мотив? Що ж, гадаю, цього ми вже ніколи не дізнаємося. Хоча, правду кажучи, було б дуже цікаво почути.
– Вам, мабуть, аж гора з плечей від такої… розв’язки.
– Це, без сумніву, так. Не буду брехати й заперечувати. Зрештою, не сильно приємно, коли тебе підозрюють у вбивстві. Що ж стосується самої бідолашної жінки, гадаю, то було справді найкраще, що вона могла зробити.
– Ось і вона так подумала.
Робертс кивнув.
– Здається, совість замучила, – підсумував він і вийшов із дому.
Пуаро замислено похитав головою. Лікар зрозумів ситуацію неправильно. Не докори сумління змусили місіс Лоррімер укоротити собі віку.
Перш ніж піднятися нагору, бельгієць на мить зупинився, щоб сказати кілька втішливих слів літній покоївці, яка стояла й тихенько плакала.
– Який жах, сер, який жах. Ми всі її так любили. Тільки вчора ви пили з нею чай, і все було так добре, так спокійно. А сьогодні її вже нема. Я ніколи не забуду цього страшного ранку, пам’ятатиму його все життя. Як той джентльмен задзвонив у двері. Аж три рази, перш ніж я поспіла відчинити. А потім його слова: «Де ваша господиня?» – вигукнув він. Я так розгубилася, що навіть не змогла відповісти. Розумієте, ми ніколи не заходили до неї зранку до того, як вона нас кликала. Таке було правило. І в ту мить я і слова не могла з себе видобути. Тоді лікар каже: «Де її кімната?» – й біжить сходами нагору, а я за ним. Я показую йому двері, він залітає всередину, навіть не стукає. Кидає лише один погляд на неї й каже: «Надто пізно». Вона була мертва, сер. Але він відправив мене по бренді й гарячу воду і щосили намагався повернути її до життя, хоча це вже було неможливо. А тоді приїхала поліція і всяке таке, і все це… і все це якось неправильно, сер. Місіс Лоррімер не хотіла б такого. Та й до чого тут поліція? Це ж не їхня справа, правда? Навіть якщо й стався нещасний випадок і господиня справді помилково вжила завелику дозу.
Пуаро не відповів на її запитання.
Натомість він сказав:
– Чи помітили ви щось незвичне в поведінці вашої господині вчора ввечері? Можливо, вона мала засмучений чи схвильований вигляд?
– Ні, сер, не думаю. Вона була втомлена, так. І, гадаю, страждала від болю. Вона останнім часом погано почувалася, сер.
– Так-так, я знаю.
Нотки співчуття в його голосі ще більше схилили жінку до відвертої розмови.
– Вона ніколи ні на що не скаржилася, сер. Але і я, і кухарка хвилювалися за неї останнім часом. Вона почала швидше змучуватися, не могла вже брати на себе стільки справ, як раніше. Мабуть, візит юної леді після вашого був занадто виснажливим для неї.
Детектив уже був однією ногою на сходах, коли ці слова змусили його розвернутися назад.
– Юної леді? То якась юна леді приходила сюди вчора ввечері?
– Так, сер. Одразу після того, як ви пішли. Її звали міс Мередіт.
– Вона тут довго пробула?
– Близько години, сер.
Пуаро помовчав кілька секунд, а тоді запитав:
– І що було далі?
– Господиня пішла спати. Вона повечеряла в ліжку. Казала, що втомилася.
Чоловічок помовчав якусь мить, перш ніж запитати:
– Ви часом не знаєте, чи ваша господиня писала якісь листи вчора ввечері?
– Маєте на увазі після того, як лягла до ліжка? Не думаю, сер.
– Але ви не знаєте напевне?
– На столі в коридорі лежали якісь листи для надсилання, сер. Ми завжди забираємо їх перед тим, як замикаємо двері. Але мені здається, що вони лежали там ще з дня.
– Скільки листів там було?
– Два чи три… Я не можу сказати точно, сер. Гадаю, що три.
– А ви чи кухарка – чи хто там їх надсилав – не помітили, кому вони були адресовані? Не ображайтеся на моє запитання. Це надзвичайно важливо.
– Я сама відносила їх на пошту, сер. Я помітила напис на верхньому – «Фортнам і Мейсонс» [68]. Не можу нічого сказати щодо інших, – відповіла жінка повним щирості голосом.
 
– Ви впевнені, що листів було не більше трьох?
– Так, сер, я в цьому абсолютно впевнена.
Пуаро кивнув головою із серйозним виразом обличчя. Він знову почав було підійматися сходами вгору, коли раптом запитав:
– Я так розумію, ви знали, що ваша господиня вживала якісь снодійні препарати?
– Так-так, сер. То їй лікар прописав. Доктор Ленґ.
– А де вона тримала те снодійне?
– У невеликій шафці у себе в кімнаті.
На цьому питання закінчилися. Пуаро піднявся нагору. Його обличчя набуло вкрай серйозного виразу.
Зверху його зустрів суперінтендант Баттл. Поліціянт мав виснажений і стурбований вигляд.
– Я радий, що ви прийшли, мсьє Пуаро. Дозвольте познайомити вас з доктором Девідсоном.
Бельгієць і дільничний лікар – високий чоловік меланхолійного вигляду – потисли руки.
– Удача була не на нашому боці, – сказав лікар. – Якби ми були тут на годину чи дві раніше, то ще був би шанс її врятувати.
– Гм, – озвався Баттл. – Я б не мав говорити про це офіційно, але я не шкодую. Вона була… ну, тобто, вона ж леді. І я не знаю, які в неї були причини вбити Шайтану, але є велика ймовірність, що її виправдали б.
– Хай там як, – почав Пуаро, – але я сумніваюся, що вона дотягнула б до суду. Вона була дуже хворою.
Лікар кивнув на знак згоди.
– Мушу сказати, що ви маєте рацію. Що ж, мабуть, все склалося на краще.
Він почав спускатися сходами вниз.
Баттл рушив за ним.
– Секундочку, лікарю.
Торкнувшись рукою дверей у спальні, Пуаро запитав:
– Мені ж можна туди ввійти, так?
Суперінтендант кивнув йому через плече.
– Без проблем. Ми вже там закінчили.
Отримавши відповідь, детектив зайшов у кімнату, зачинивши за собою двері.
Підійшов до ліжка і став над ним, вдивляючись у безмовне й бездиханне обличчя.
Відчуття занепокоєння ніяк не полишало його.
Чи справді ця жінка, що тепер лежала перед ним, навіки заплющивши очі, пішла на свій останній рішучий крок, прагнучи врятувати молоду дівчину від смерті та ганьби? Чи все ж існувало якесь інше, зловісніше пояснення того, що трапилося?
Були певні факти…
Раптом чоловічок нахилився, придивляючись до темного, знебарвленого синця на руці мертвої жінки.
Він знову випрямився. Очі детектива зблиснули якось по-котячому хижо. Хтось із його ближчого оточення неодмінно зрозумів би справжнє значення цього блиску в його очах.
Не гаючи й хвилини, він вийшов із кімнати і спустився вниз. Баттл і його підлеглий стояли біля телефона. Останній саме поклав слухавку і сказав:
– Він ще не повернувся, сер.
– Деспард, – пояснив суперінтендант. – Я намагаюся зв’язатися з ним. На нього чекає лист із маркою з Челсі.
Пуаро поставив дещо недоречне запитання:
– А доктор Робертс устиг поснідати, перш ніж примчав сюди?
Баттл здивовано витріщився на бельгійця.
– Ні, – відповів він, – пригадую, він казав, що ще не снідав.
– У такому разі він зараз має бути вдома. Отже, зможемо його застати.
– Але навіщо?..
Однак Пуаро вже не слухав, бо набирав номер телефону. Він заговорив у слухавку:
– Докторе Робертс? Це ви? Mais oui [69], це Пуаро. Хотів дещо запитати. Чи добре ви знаєте почерк місіс Лоррімер?
– Почерк місіс Лоррімер? Я? Та ні, не думаю, що я його коли-небудь бачив раніше.
– Je vous remercie [70].
Пуаро швидко поклав слухавку на місце.
Баттл досі не зводив із нього очей.
– І що це ви там замислили, мсьє Пуаро? – тихо запитав він.
Бельгієць узяв поліціянта за руку.
– Послухайте, друже. Через кілька хвилин після того, як я вчора вийшов з цього будинку, сюди прибула Енн Мередіт. Власне кажучи, я й сам бачив, як вона піднімалася східцями, але не був цілком упевнений, що це вона. Щойно Енн Мередіт пішла, місіс Лоррімер одразу подалася до ліжка. Наскільки відомо покоївці, її господиня не писала жодних листів після того. А коли я переповім вам нашу з місіс Лоррімер вчорашню розмову, ви зрозумієте, чому я маю причини вірити, що й перед зустріччю зі мною вона теж не писала тих листів. То коли ж вона їх написала?