Карло Сміливий

Але раптом за вікнами здивовані крики. Бідерман устав.
— Треба піти подивитись, як там наші молодики.
Він пішов із кімнати, за ним гість і собі.
На дворі зчинився запальний та галасливий шарварок. Всі вкупі говорили, кричали, сперечались. Артур стояв віддалік, байдуже спираючись на спущеного лука. Побачивши старого, молодь трохи почала стихати.
— З чого тахий ґвалт? Родіґере, — сказав Бідерман, — ну, як справа з луком?
— Він натягнув його, батьку, й улучив у ціль. Сам Вільгельм Тель не робив таких трьох пострілів зряду.
— Це випадок, звичайнісінький випадок, — скричав бернець. — Жодна сила людська не могла б такого зробити, а він, слабкий хлопець, що нічим себе не виказав, і поготів!
— Почекайте, так що ж він зробив? Тільки не всі разом… Кажи ти, Анно, — маєш найбільше здорового розуму, — в чому ж річ? Дівчина дуже збентежилась. Нарешті відповіла:
— За ціль, як звичайно, був голуб на палиці. Всі, крім чужинця, стріляли в нього з усіх своїх луків. Жоден не влучив. Тоді я принесла бутішольцького лука, запропонувала своїм родичам; вони відмовились. Сказали, що зброя, заважка для вас, ще більших труднощів завдасть їм.
— Справедливі слова, — сказав Арнольд — ну, а далі! — Тоді чужинець натягнув лука. А перед тим, щось написавши на папірці, дав мені його до рук.
— І стрельнувши невже він улучив?
— Він спочатку ще, — сказала дівчина, — відсунув палю на сорок сажнів далі…
— Дивно, — перехопив старий, — це вдвічі проти нормальної віддалі.
— …а тоді натягнув лука, неймовірно прудко пустив одну по одній три стріли, що перед тим були в нього за поясом; перша розтрощила палицю, друга розрубала мотуза, а третя забила бідолашного голуба, що вже злітав у повітря.
Старий остовпіло дивився на них, не ймучи віри своїм власним вухам. Нарешті, він ледве вимовив з подиву:
— Якщо ваші очі справді це бачили… Але що ж це? Ще ніхто не стріляв так у наших Лісових Кантонах.
— Я знову кажу, — тут скрикнув Рудольф Донергуґель, — це в кращому разі випадок, якщо тільки не маємо справи з нечистою силою.
— А що ти скажеш, Артуре? — посміхаючись запитав його батько. — Це як, випадок?
— Батьку, вам немає потреби доводити, що це така звичайна справа кожному англійському стрільцеві. Я говорю це не для брутального та зарозумілого юнака, а відповідаю господареві. Рудольф Донергуґель каже, ніби я напустив їм на очі туману, або то звичайний випадок. Щодо чар, — прошу: ось палиця, ось мотуз та птиця. Можна й помацати, — додав він іронічно.
По хвилевій мовчанці додав:
— А випадок — хай допоможе нам шановна Анна Геєрштейн; на тому папірці — є доказ. Раніш ніж натягнути лука, я відзначив собі три цілі і в них саме потрапив.
— Покажи, люба, папірця, — сказав старий, — і ти скінчиш змагання.
— О, ні, благаю вас, шановний господарю, — жваво метнувся Артур: — то тільки невдалі вірші, адресовані самій господині.
— Дозвольте мені зауважити, що написане для очей моєї небоги, можуть чути й вуха мої.
Він відібрав Анні папірця. Вона зашарілася. Бідерман страшенно здивувався, літери були такі гарні.
— Жоден сен-галенський писака краще не втне. Дивно, — знову сказав, — рука, що так уміє поводитись із луком, виводить таке гарне письмо. І справді — вірші. От тобі маєш! Чи не переодягнені це міністрелі?
І він уголос прочитав:
«If I hit mast, and line, and bird,
An English archer keeps his word.
Ah! maiden didst thou aim at me,
A single glance were worth the three»  [2].
— Рими напрочуд, юначе, — похитав головою старий, — ними легко напустити на дівчину туману. Нічого, нічого, в вашій країні такі звичаї, я не звертаю уваги.
Тоді він поважно вдався до Рудольфа:
— Мусиш визнати, небоже, чужинець справді заздалегідь визначив собі ціль і дав влучні постріли.
— Було б по-дурному заперечувати, що постріли влучні. Але якою ціною? Чари, чари й чари!
— Соромся, Рудольфе! Схаменися, нарешті! Чи то ж годиться, щоб заздрість брала гору такій хоробрій людині, як ти. Ти мав би давати приклад моїм синам — розсудливости, стриманости та справедливости.
 
Рудольф пік рака. Більше не зважився вимовити й слова.
— Оправляйтеся, діти, поки сідатиме сонце, а ми підемо перейтися. Як ви на це, гостю? Вечір розкішний. Філіпсон старший охоче пристав.
— Було б дуже приємно оглянути руїни над водоспадом. Є щось величне в них, і ця велич мирить нас із нашим лихоліттям. Багато промовляє і нагадує, що пращури, може бути й розумніші й могутніші, мали, проте, свій клопіт, своє лихо, як от і ми зазнаєм…
— Ну то й ходімо. Нам є про віщо погомоніти…
Старі повільною ходою подалися геть. А тут, перед будинком — знову гомін і галас, веселощам кінця-краю нема.
Артур забув про невдачі; підбадьорений успіхом, заходився знов до національних швайцарських ігор. І йому повелося. Юнаки, що допіру з нього глузували, тепер мали молодого англійця за людину гідну пошани.
Але Рудольф Донергуґель… О, той почував себе якнайгірше. Йому дуже дошкуляв суперник як на очі родичів, а може бути й чарівної кузини. Гордий швайцарець гірко відчував своє приниження. Дядько розсердився, товариші, які вважали його за ватажка, поважатимуть менше, а може й те… може й дівчина… і то все через якогось хлопчиська, що не міг перейти з скелі на скелю без допомоги від Анни.
Роздратований вкрай підійшов він до Артура. Вдаючи, немов щось каже про гру, він, голосно вигукуючи, одночасово кидав пошепки інші слова:
— Ернестова стріла перелітала повітрям, мов сокіл на здобич… — А тоді глузливо зашепотів:
— Ви, купці, продаєте рукавички, — як, поодинці, чи тільки подвоє?
— Я не продаю однієї рукавички, — з притиском відказав Артур, одразу зрозумівши. Його давно вже брав гнів на цілу Рудольфову поведінку і біля столу, й надворі. — Поодинці — не продаю, але ніколи не відмовляюсь мінятися нею.
— А, ви мене зрозуміли, я бачу. Дивіться ж на ігри, поки я говоритиму, щоб кому не спали на думку які підозри. Ну, ви бистріший на розум, ніж я сподівавсь. Але коли ми поміняємось рукавичками, — як кожен поверне собі свою?
— Добрим мечем!
— Озброєні, чи так, як стоїмо?
— А хоч би й так, як стоїмо, — відповів Артур. — Я не маю кращого вбрання за те, що на мені, ані кращої зброї, ніж меч, І цього, гадаю, досить цілком. Призначте час і місце.
— Старий двір Геєрштейнського замку… На світанкові… Але на нас звертають увагу… Програв свій заклад, чужинчє, — додав він уголос байдуже, бо Ульріх кинув кия далі за Ернеста. — Ось рукавичка моя на знак, що не забуду за пляшку вина.
— А ось і моя, я залюбки її з вами вип'ю.
Отак підчас, дарма що шумливих, але мирних розваг двоє запальних юнаків, давши перемогу над собою сліпій безпідставній ворожнечі, призначили лихе побачення.
  
V
 
……Я любив селянське
Просто життя. Ревіння череди,
Що ввечері додому йде… Немудрі
Сільські розваги на рясній травиці
Під вітами зеленими… Повірте,
Ніколи не потрапить там отрута
До келиха веселого.
(Anonymous)
Арнольд Бідерман та Філіпсон-старший ішли поруч. Їх цікавили політичні стосунки Франції, Англії та Бургундії, й навколо того крутилася розмова.
Але ось вони вийшли на двір старого Геєрштейнського замку. Серед безлічі руїн самотньо верховіла теж давня зруйнована вежа.
— Це був чудесний міцний замок свойого часу, — озвався Філіпсон.
— І хоробре могутнє покоління його посідало. Історія графів Геєрштейн біжить десь аж до найсивіших часів Гельвеції. їхні вчинки завсіди йшли разом з їхнім родом. Але кожна велич доходить свойого краю, і скинувши пута, вільні люди топчуть тепер ногами руїни февдального замку, що перед ним у ганебному ярмі раби мусіли знімати шапки, коли не мали охоти здобути кари, як уперті бунтарі.