Карло Сміливий

— Загадка?
— Аж ніяк! Я хочу сказати ось що: на мою думку, треба, щоб ви за все розповіли вашим начальникам. І про сподіваний напад біля Ля-Ферету, і за допомогу базельських громадян…
— Та невже? І ляндаман спиниться, надішле післанця до бургундського герцога по охоронну перепустку, а коли той дасть — край нашій надії на війну!
— Так! Але тоді ляндаман досягнув би своєї головної мети, головного завдання свого посольства, — тобто затвердили мир.
— Мир! Мир! — бернець жваво скричав. — Коли б у цьому з Арнольдом Бідерманом був незгоден я сам, — я б на слово його вклав би до піхов меча й перед найлютішим ворогом. Щиро шаную його хоробрість і любов до рідного краю. Але хіба я один? І наш увесь кантон, і золурський поклали собі воювати. Хіба ж не війною, війною, кажу я, наші предки скинули з себе рабства ярмо?! То ж війна, славетна навіки, війна дала волю нашій країні!
— Може це й справедливо, — відповів Артур, — але ж мету посольства визначала ваша Рада. Вона ухвалила відрядити вас, як післанців миру, а ви потаєнці роздмухуєте полум'я війни, і поки всі, чи більшість товаришів, завтра гадають рушати в мирну путь, ви готуєтесь до битви й шукаєте приводу їй.
— А хіба ж це не гаразд? І треба лагодитись до неї! Коли нас у Бургундії приймуть миролюбно, як ти кажеш сподіваються інші члени депутації, моя пересторога буде даремна. А яка ж шкода з неї? Коли ж буде навпаки — це зможе запобігти великим неприємностям і лихові для товаришів, дядька, Анни, батька твого, — усіх!
Артур похитав головою:
— Щось у цьому є, чого я не розумію. І тільки прошу тебе — у вигодах мого батька не шукай приводу порушувати дружні стосунки. Це Бідермана може втягнути до сутички, що без нас він її був би уник. Я певен, батько ніколи цього не подарує!
— Я вже зв'язав себе словом. Але якщо бургундський пес його стріне погано, раджу пам'ятати тобі, що ти чув. Маєте дужих, добре озброєних оборонців.
— Дуже вдячний тобі за увагу, — відповів англієць.
— І ти затям: на весілля не йдуть із зброєю, на битву не вбирають шовкових убрань.
— Я буду напоготові стрінути найгірше: тому одягну легкого сталевого панцера; його не проб'ють ані спис, ані стріли. За пораду щиро дякую!
— О, не дякуй! — до нього Рудольф. — Був би з мене поганий начальник, коли б не попереджав я усіх. Надто тебе, такого вірного друга.
Розмова урвалась. Минуло кілька хвилин. Бо ж кожен не зовсім був задоволений із свого товариша. Але сперечатись не мав жоден охоти.
Рудольф уважав, маючи приклади на своїй батьківщині серед швайцарських купців, що англієць, мавши оборону, в жодному разі не платитиме мита. Це вже само по собі примусить Арнольда Бідермана порушити мир і оголосити війну. А молодий Філіпсон не міг його зрозуміти. Як Донергуґель, сам член мирного посольства, тільки й снить розпалити війну?
Так вони мовчки йшли деякий час. Нарешті озвався Рудольф:
— Артуре, твоя зацікавленість уже минула? Щодо Анни Геєрштейн?
— Ні, ні! Я просто не хотів тебе турбувати, поки ти зайнятий своїми справами.
— Ну, я скінчив свій обов'язок. Жодного кущика немає ніде, щоб за ним хто сховався. Слухай! Такого ніхто не співав, не розказував. — Історія не менш дивна, ніж пригоди «Лицарів Круглого Столу», що її виспівують старі трубадури та мінезинґери.
Артур пильно ловив кожного слова.
— За Анниних нащадків з чоловічої сторони, — провадив далі Донергуґель, — ти, гадаю, досить уже чув. Вони жили в старих Геєрштейнських мурах, побіч водоспаду. Гнобили підданців, здирали шкуру з сусідів, грабували подорожніх, що їх недоля заводила до цього яструбового гнізда. А потім сипали грішми, закидали попів кривдою здобутими скарбами, аж до Єрусалиму мандрували! — замолювали, покутували гріхи.
— Така, я зрозумів, історія геєрштейнського дому, поки Арнольдів батько проміняв своє графство на право бути чесним унтер-вальденським громадянином?
— Але кажуть, могутні, заможні швабські барони Арнґейми, що їхня одиначка Аннина мати одружилась із графом Альбертом Геєрштейном, були люди інакші. Ні… — він промовчав, — вони таки дуже від усіх відрізнялись… Вони хтіли вийти за межі людського знання. От, Артуре, в чому річ! І вони свій замок перетворили на якусь школу, де було більше старовинних книг, ніж у Сан-Галенській бібліотеці. Але не самі тільки книги. По лябораторіях робили винаходи, що переходили від батька до сина, таємниці алхемії. Чутки за їхні мудрощі долітали до імператорського престолу. На постійні чвари за давніх-давен між папами та імператорами, цих, кажуть, підмовляли Арнґейми. Може участь у політичних справах… якісь незвичайні таємничі науки… І люди гадали, що Арнґейми мають якесь надлюдське знання за допомогою надприродніх сил. Надто ширили такі чутки всілякі попи. Вони ненавиділи Арнґеймїв чи не тим лише, що ті розумніші за них.
 
— Яких гостей, — репетували вони, — приймають у замкові Арнґейми! Коли до під'ємного мосту підійде християнський лицар, покалічений у війні з сарацинами, йому кинуть шкоринку, дадуть шклянку вина й попросять іти далі. І коли богомолець з подорожі до святих місць, з мощами, свідками подвигу, підійде до нечистого замку — вартові натягають луки, замикає браму дозорець, немов благочестивий мандрівник приніс чуму з Палестини. А сивого грека з гнучкою мовою, з перґаментами, єврейського раввіна з талмудом та кабалою, смаглявого мавра, що ніби читає мову зірок у Халдеї, ошуканців, чарівників — на перше місце, поруч барона. З ними працює Арнґейм у лябораторії, навчається таємниць… Він поган! І це в Німеччині, що її називають Священна Римська Імперія! І ніхто їх не переслідував, ніхто не покарав. Духовенство повставало, ширило чутки за нечестиві баронові вчинки, але на імператора те не впливало.
Тоді шляхта почала засновувати спілки, озброюватись проти баронів Арнґеймів. Але — хоробрі, ті вміли боронитись. І з нападу нічого не вийшло.
Одна по одній розпадались засновані проти них спілки. Усі змови проти Арнґеймів було викрито; а хто зумів таки взяти зброю до рук і напасти, — тяжко спокутували. І знов чуткам кінця-краю нема. Так як колись ненавиділи, тепер баронів почали боятися. Останнього покоління вже ніхто не чіпав. Рід скінчився з Германом, Анниним дідом з матерньої сторони…
Але він лишив одиначку дочку. Сівіла Арнґеймська дістала на спадщину велику частину його маєтків, і обвинувачення в чарах, в знайомстві з нечистою силою, що тяжило над родом, не ставало на заваді найвельможнішим особам у Німеччині бажати з нею одружитися.
Альберт Геєрштейн, дарма що його вислано, взяв гору. Був уродливий, Сівілі припав до серця, імператор хтів довести свою великодушність. І від цього шлюбу — Анна Геєрштейн. Ти щонебудь розумієш?
— Заприсягаюсь, — скричав Артур, — я розумію одне: в Німеччині та по інших країнах є багато йолопів, які мають за чарівників розумних та вчених людей. І нав'язувати всілякі побрехеньки до розсудливої хорошої дівчини — яка ганьба!
Рудольф мовчав. Трохи згодом озвався:
— Я б хотів, щоб ти задовольнився коротенькою історією родини Анни Геєрштейн, бо це допоможе тобі самому з'ясувати, що бачив на власні очі вночі. Нікому не може бути так дорога добра Аннина слава, як мені. Після дядькової родини я їй найближчий родич. Якщо вона лишиться в Швайцарії, дуже можливо, ми одружимось. Бо ж на перешкоді немає нічого, от тільки що кревні. Та можуть дозволити… Ну, я за це побіжно згадав, щоб довести тобі, як близько беру до серця все, що стосується дівчини. Мені багато ближча ця справа, ніж тобі, чужинче, що допіру з нею зазнайомився й незабаром, очевидячки, з нами попрощаєшся назавжди.
Останні слова страшенно роздратували Артура. Але він примусив себе стриматися і вдаючи спокійного сказав:
— Чого-б я мав, Гавптмане, сперечатись із тобою за Анну Геєрштєйн?! Тільки не можу не висловити подиву, що ймеш віри всіляким побрехенькам. І чого тільки люди не наплетуть! А ти ж згадай, що по всіх християнських країнах обвинувачення у відьомстві є чи не найтяжчий наклеп!