Карло Сміливий

— Ще хвилину! Допоможи ж мені переодягнутися, щоб на нас не звертали уваги.
Хоч і важко було гарячому Артурові стримуватися, проте розумів, як справді це важливо: зняв із старого верхній одяг. Каноник стояв у чорному вовняному вбранні, але з таким дивним поясом, що його аж ніяк не сподівався Артур побачити: на ньому висів короткій гострий меч, що ним можна й колоти й рубати.
— Тепер дай мені оте вбрання, а зверху одінь рясу. Він похмуро всміхнувся, і посмішка ця була страшніша за його похмурість.
— Хутчій! Життя й смерть залежить від тебе.
Артур скочив униз, відчинив двері й опинився на краю зеленого рову. Глибокий, чи ні, він того не розбирав. Не відчував чіпкої грязюки, що важко повисала йому на ноги, а біг, усе біг, аж нарешті досяг протилежної сторони. Двоє громадян, що стояли на варті, його не помітили; один щось читав, а другий поважно дивився на дно рову, немов би чогось там шукаючи.
Зрадівши Артур, що досі йому так велося, стрімголов кинувся до огорожі. Думав, як схопиться за палю, так і перескочить. Але він хотів забагато. Упав назад на землю, й підвівшися знову, побачив салдата в синьому. Це був один з Гаґенбахової сторожі. Вояка помчав за Артуром навздогінці, п'яний, байдуже, неуважливо трохи покричавши: «Тривога! Тривога! Нетяги, лінтюхи! Спиніть його, бо накладете головою!»
Почувши вартові такий крик, мусіли реагувати. Один витягнув меча, махнув собі над головою й побіг, але не швидко, за Артуром. Той, хто читав, немов ненароком кинувся навперейми салдатові. Цей з цілого розгону наскочив на нього, обидва покотилися долі, і салдат потрапив просто до рову. Тоді обидва вартові теж не дуже кваплячись пішли рятувати несподіваного товариша.
Тимчасом Артур перескочив горожу й далеко мчав до кущів. Знав, що становище кожну мить гіршає, бо ось уже один знає про втечу. Така думка збільшила запал, додала прудкости його ногам, і він неймовірно швидко опинився у хащах. Звідціля побачив східню вежу й побіг, силкуючись триматися так, щоб його не вгледіли. Ось уже міські вежі позаду, ось і битий шлях. А вдалині, ген-ген, невелика хмара куряви й немов щось блищить. Артур зрозумів, що то наближаються до Ля-Ферета швайцарські вояки — аванґард мирного посольства.
Незабаром він добіг. Загін складався із двадцятьох чоловіка, вів перед Рудольф Донергуґель. Як же здивувались швайцарці, побачивши Артура, запорошеного, поплямленого крюв'ю — падаючи у в'язниці він трохи забився. Всі оточили юнака, і тільки Рудольф ні подиву не виявив, а ні зворушення. Велетень швайцарець скидався на Геркулеса, з обличчя віяло силою та відвагою, але було воно байдуже й наче хмарне.
Він і бровами не скинув, поки Артур, задихаючись, розповідав несподівану пригоду; і коли той закінчив, що його батька ув'язнено та засуджено на страту, сказав:
— А ти ж як думав? Хіба вас не попереджали? Легко було передбачати такий кінець, а ось хто його знає, чи не пізно лихові запобігти.
— Правда, правда, все правда! — розпачливо скрикнув Артур. — Ми були божевільні! Забудьте, а ти, Рудольфе, покажи себе хоробрим та великодушним — рятуй!
— Гаразд, але як? — неначе вагаючись промовив Рудольф. — Беручи приклад з вашої покірливости, ми з базельцями попрощались. Бачиш, нас не більше, як двадцятеро душ; напасти на фортецю, де є міцна залога, може вшестеро численніша проти нас?..
— Рудольфе, а друзі за мурами фортеці? У вас їх багато… Я цього певен… І слухай! — Артур намагався шепотіти Рудольфові на вухо. Каноник переказати тобі доручив, що він чекає на тебе біля північної брами…
— Ну, звичайно, — відповів Рудольф, — силкуючись позбавити Артура змоги розмовляти віч-на-віч і підсиливши голос, так щоб усі його добре почули: — я знаю, біля північної брами побачу каноника, він висповідає мене та простить усі гріхи, а тоді шибениця, меч та кат. Е ні! Треба подумати. Коли вони забивають крамаря-англійця, що ніколи нічим не міг зневажити їх, — що вчинять вони з Бернським ведмедем? його пазурі Арчібальд Гаґенбах добре знає.
Артур стиснув руки, на очі йому наверталися сльози. Він повернувся спиною до швайцарців і хотів іти.
 
— Ти чого гніваєшся? — спитав Рудольф, — і куди підеш?
— Врятувати батька, або вкупі загинути! — з цими словами Артур побіг. Коли це дужою рукою його хтось ісхопив.
— Ось зажди трошки, дай час підтягнути підв'язки, — промовив Зіґізмунд Бідерман, — і я піду з тобою, Артуре!
— Ти? Дурню! — зарепетував на нього Рудольф, — ти? Без наказу?
— Чи бачиш, братіку, — відповів юнак, спокійно поправляючи свої підв'язки: — ти твердиш, ніби ми, швайцарці, вільні люди, а яка вигода вільній людині, коли вона не може робити, що схоче? Ти мій начальник, не заперечую, але тільки доти, доки мені це завгодно.
— Навіщо ж покидаєш мене, нерозважний?
— А ось. Цілий місяць ходив я на лови з Артуром і його полюбив; не називає мене дурнем та йолопом тільки за те, що я не так бистро міркую, як ви. І батька його люблю. Він також мені радив не впадати в одчай, бо краще думати добре, ніж думати швидко. І цей добрий старий тепер сидить в гаґенбахській бійні? Артуре, ми звільним його! Я битися буду!
Він вимахнув у повітрі величезним келепом, що тремтів у дужій руці мов лист у негоду. Щирість справжнього почуття завсіди справляє вражіння. Більшість юнаків почали кричати, що Зіґізмунд має рацію; як ускочив старий'у халепу, то тим, що більше думав про успіх посольства, ніж за справи свої.
— Ми мусимо його врятувати! — одностайно лунали юнацькі голоси.
— Та мовчіть ви! — промовив Рудольф. — А ти, Артуре, йди до ляндамана; він десь уже близько. Тобі відомо, то головний наш начальник, щирий друг твойому батькові, — ми всі виконаємо його наказ.
Молодий Філіпсон збагнув, що так і треба зробити. Хоч і Рудольф із своїми зв'язками з швайцарською та базельською молоддю й дорученням від каноника має змогу допомогти, але ще більше треба покладати надії на чесного Арнольда Бідермана.
Не гаючий й хвилини, він помчав далі. Добіг до горба, побачив, що посольство недалеко, й знову стрімголов кинувся уперед.
Попереду старий, — навколо сторожа, — далі коні з вантажем, поруч жінки… Артур побачив Анну. Все так само вбрана в сірому вкривалі з чаплиним пером… Артур ладен був відступати, немов знов перед привидом. Хтож тоді був у в'язниці? Півгодини тому в підземеллі ля-феретської вежі? Анна стояла перед ним?
Коли Артур став перед ляндаманом та його товаришами, ті не менше здивувались, ніж Рудольфові юнаки. Посипали безліч питань.
Артур коротко розповів, не згадавши й словом про Анну; і ще затаїв молодик дещо — доручення від каноника до Рудольфа.
Ляндаман остовпів з подиву та печалі. Старого Філіпсона поважав і полюбив.
— Вперед! — закричав він до бернця та інших: — ми заступимся перед тираном. Мусить звернути увагу на таке клопотання. Мені відомо, що його державець чекає Філіпсона до свойого двору, старий стільки разів на це натякав, тепер ми це використаєм. Хіба ж зважиться Гаґенбах, довідавшись, що ми можемо повідомити Карла про те, як ля-феретський губернатор свавільно спиняє його післанців?
— Дозвольте, шановні товариші. Ми ж депутати швайцарського союзу, йдемо по мир. Втручаючись у чвари чужинців, ми не зможемо оборонити самих себе, до того ж, якщо герцог таким вчинком з англійськими купцями накличе на себе гнів англійського короля, сварка з Едвардом швидче примусить Карла задовольнити шваицарські вимоги.
Так, тут були політичні міркування. Адам Ціммерман приєднався до бернця; ще до того сказав, що треба пам'ятати, адже англійці з власного бажання сьогодні вранці відокремилися від посольства, саме тому, що не хтіли втягати до своїх справ депутатів.
— Яка ж вигода тепер нам, якщо ми таки встрянемо в ці справи? Навіщо ж було даремно англійським купцям йти до ьазелю самим?
Ляндаман мовчав. Він же допіру сам вихваляв великодушність старого Філіпсона, що волів іти назустріч небезпеці, аби посольству не було перешкод.
Микола Бонштетен вперше відчув, як хитається його віра в Бідермана. Невже він згодиться?