Карло Сміливий

Провідник мерщій ходу давати, мов покотився тією самою дорогою, що нею привів мандрівника до каплички. Спаситель підійшов до Філіпсона.
— Чому ти сам? Що сталося з сином?
— Мій син мабуть відпливає через Рейн.
На цю мить легкий човен відплив від берегів, його закрутила бистра течія, але ось розпустили вітрилля, і човен пішов навкоси, впоперек течії, до протилежного берега.
— Чудесно! — сказав Філіпсон.
— Так, є за віщо дякувати долі, — зробив висновок і каноник.
— Це так, — знову озвався Філіпсон. — А от може ви розповісте, якої я небезпеки уникнув?
— Докладно не можу, на це не маю часу. А коротко ось: цей розбишака був свідок, як Зіґізмунд забрав від ката дорогоцінне намисто, що його був украв у вас небіжчик Гаґенбах. їх там, знаєте, ціла ватага. Інші мали приєднатися, вас догнати, а тимчасом провідник узявся затримати в який спосіб вас на дорозі. Але з цим уже скінчено. Не варто лишатися довше в цьому небезпечному місці. Рушаймо далі, я сам вам буду за провідника, також їду до герцога Карла.
— Ви? — відступив здивований Філіпсон.
— А що? Що вас так здивувало? Хіба ж мало каноників при герцогському дворі?
— Не в тому річ. Я маю на увазі вашу участь в сьогоднішній страті. Невже так мало обізнані з Карловою вдачею? Не грайтесь з вогнем! Безпечніше видрати гриву сонному левові.
— Вдачу його знаю добре, а їду не каятись, а просто виправдати смерть Гаґенбаха. Герцог може карати своїх підданців, як хоче, але моє життя під могутнішим захистом. Але дозвольте й мені запитати. Ви, що добре, кажете, знаєте вдачу його, ви гість та супутник найзапекліших Карлових ворогів, ви причетні, принаймні на перший погляд, до ля-феретської справи, — як зважуєтесь?
— Хай кожен з нас береже своїх таємниць. Що й казати, талісманів я жодних не маю. Мене можуть узяти на тортури. Можуть кинути до в'язниці. Але траплялось мені мати з герцогом справи, він мені зобов'язаний. Я рішуче сподіваюся мати голос не тільки а приводу сьогоднішніх подій, а й узагалі на Бідерманову користь.
— Ну гаразд, а який же ваш крам? Я чув, маєте в'ючака? Чи вас обікрали?
Філіпсон трохи збентеживсь. Стривожений розлукою з сином, він забув подбати за крам. Нерішуче відповів:
— Мабуть вантаж мій біля халупок, цебто, звичайно, коли син не забрав із собою.
— А ось ми довідаємось.
Він щось гукнув, і на поклик з'явився якийсь чоловік.
Каноник загадав довідатися над рікою, чи лишились там Філіпсонові речі.
Той незабаром повернувся, ведучи двох коней, з них один був в'ючак. Каноник пильно дивився на Філіпсона. Той скочив на коня, взяв повідд до рук і сказав:
— Прощавайте! Я кваплюся: вночі невигода їхати з таким вантажем, інакше я залюбки чекав би на вас.
— Як маєте настрій, я вас не затримаю. Неподалік чекає добрий мій кінь, а мій супутник може сісти на вашого в'ючака. Дуже раджу, бо я покажу путь до заїзду, звідціля миль щось із п'ять, і зможемо там переночувати.
Філіпсон вагався. Усією істотою почував, як неприємно буде їхати вкупі. Йому не подобався похмурий, гордовитий каноник з суворим виразом в сірих очах. Однак він є його спаситель, а Філіпсон в таких випадках ніколи довго не міркував.
Він тільки сумно посміхнувся. Яка дивна доля! Коли треба якнайбільшої здобути прихильности від Карла Бургундського, тут, як на те, один по одному приєднуються до нього люди, які в таких обставинах можуть тільки перешкодити.
Він увічливо згодився.
Той чоловік, що з'явився був на каноників поклик, вивів з-за кущів коня. Каноник скочив на нього, його товариш на в'ючака, і похід рушив.
Час од часу Філіпсон поглядав на свойого супутника. Той на відповідь гордо посміхався, і посмішка немов промовляла: — можеш дивитися, однак не здолаєш відгадати мою таємницю.
І Філіпсонові погляди — очей ніколи не спускав він долі перед жодною людиною — здавалось, також велично відповідали: пишайся собі, ти також не дізнаєшся, що їдеш поруч людини, що її таємниця, може бути, багато важливіша.
Кінець-кінцем каноник вступив у розмову. Він дотепно натякнув на їхню взаємну обережність.
 
— Ми мандруємо, мов могутніх двоє чарівників, — поглиблені у важливі таємні наміри, без найменшої охоти один одного трохи поінформувати.
— Даруйте мені, я вас не питав; більше, од вас не ховав своїх намірів. Скажу знову, мушу їхати до герцогового двору, а мета, як кожному купцеві: з найбільшою вигодою продати свій крам.
— Воно може й так, надто, як взяти на увагу, як дбали ви півгодини тому за той славетний крам, не знаючи, навіть, чи взяв його син, чи залишив на місці.
— Коли ризикуєш життям… — заперечив Філіпсон.
— Даймо на те, що це так, — каноник знову поринув у думках. Півгодини минуло, вони наближались до невеличкого села.
— Товариш покаже, де можна спинитись, — промовив каноник, — а я маю ще справу. Може побачимося увечері, а ні, то аж уранці. — Бувайте здорові!
Каноник спинився, а товариш його з Філіпсоном поїхали вузенькою сільською вуличкою.
Сутеніло. Крізь маленькі віконечка по хатах запалювалися вогники. Надходила ніч.
Ось і двір. Два якихось особливих вози, що їх здебільшого вживають, подорожуючи, жінки, та ще кілька звичайних стояли під тином. Провідник скочив з коня, подав повід до рук Філіпсонові й показав на невеличку старезну будівлю.
Жодне вікно не світилося в ній.
Провідник зник.
  
XIX
 
Перший візник. Гей, стайничий! Хай тобі
Не маєш у лобі очей? Гей, чуєш ти?!
Чому цей шибеник не йде?
Гедсхіл (надходячи). Позич мені твого ліхтаря,
— я мушу подивитися на мого коня.
Другий візник. Так я тобі й дав!
Гедсхіл (до третього). Гей, то ти позич; будь ласка!
Третій візник. А коли віддаси? Либонь і
не знаєш? Ні, я краще почекаю, поки тебе поведуть
на шибеницю.
(Генрік IV).
Філіпсон частенько мав справу з шинками та заїздами й думав, що гостинність, надто притаманна французам, проте, панувала й по цій країні. Тим то сподівався, що стріне його ретельний, ввічливий, балакучий господар, весела господиня з дочкою, спритний наймит та ґречна покоївка. По кращих французьких заїздах ба й кімнати траплялись окремі: мандрівник міг перебратися, поспати на самоті й не цікавитись турбуватись за речі свої.
Але в Німеччині та в Альзасі вважали за примху, коли мандрівник міг вимагати що інше, крім шклянки вина й поганенької їжі.
Того Філіпсон не знав. Ніхто не виходив до нього й розсердившись, він спочатку гнівно гукав; потім того скочив з коня, довго стукав чимдуж у двері. Жодної відповіді. Він постукав знову, ще раз і ще раз. Нарешті, якась сива голова висунулась з вузького віконця.
— Чого вам? — почувся незадоволений голос.
— Це заїзд? — спитав Філіпсон.
— Авжеж!.. — брутально відрубав той і вже відходив від вікна, коли мандрівник знову закричав:
— А коли заїзд, я можу тут ночувати?
— Увіходь! — була коротка непривітна відповідь.
— Пришліть кого взяти коня до стайні! — попросив Філіпсон.
— Ніхто не має часу. Подбай сам як умієш.
— А де стайня? — запитав купець. Спокійний і розважливий, він цього разу ледве стримував гнів на цей похмурий брутальний тон.
Той показав на двері якоїсь будівлі, певніше, схожої на льох, ніж на стайню; тоді зачинив вікно й відійшов.
Не шкодуючи прокльонів, Філіпсон мусів вести коней до стайні. Була довга дуже й велика, схожа на в'язницю старого замку. В далекому кутку Філіпсон побачив трьох чоловіків, що порались біля коней. Шкутильгавий старий сидячи важив сіно та міряв овес так повільно, ніби рахував він кожне зернятко в тьмяному світлі маленького ліхтаря. Коли англієць з двома кіньми увійшов до стайні, старий не повернув голови. Очі й ніс англійцеві тяжко страждали від усього довкола. Грязюка, неохайність, страшенний сморід — до