Карло Сміливий
— Велика королево! — мовив старший англієць. — Не попускайте собі! Хай мужність, що давала вам сили зносити горе та страждання, не зрадить тепер, коли все страшне минулося, коли є, нарешті, надія на відродження Англії, на відновлення вашої величі.
— Мені вже нікого й нічого не треба, Оксфорде. Я не маю сили. Коли б завтрішнє сонце освітлило мене на престолі — і тоді, і тоді, кажу, я не сила… Хто поверне мені мойого сина. Моє військо, моі хоробрі друзі — Сомерсет, Персі, Стаффорді, Кліффорді. безліч інших — де вони? А мій чоловік… Але Едвард, Едвард мій син!.. О, як мені дивитись на юнака твойого й не згадувати мойого чудового хлопчика. Вони ж були однолітки, ба й однієї ночі з'явились на світ. Як часто ми з твоєю дружиною намагались були відгадати, що дасть ім майбутнє… І ось… твій Артур ще живе… а мойого… хлопчика нема. Нема Едварда!!
Вона закрилась вкривалом. Філіпсон, або вигнаний граф Оксфорд, щов славився за тих часів — мінливих настроїв та повсякчасної зради — своєю непохитною вірністю лянкастерському родові, зрозумів, що час починати про справи. Треба заспокоїти королеву.
— Велика королево! — сказав, — життя — мов короткий зимовий день; воно плине само, як хоче, де хоче, — цікавимось ми ним, чи ні — однаково. А я сподіваюся, що ви добре зумієте опанувати себе. Я приїхав сюди, згідно з вашою волею, незабаром стану перед Карлом Бургундським, і коли він з нами погодиться, стануться такі події, які ваше горе перетворять на радощі. Але не можна гаяти часу. І дозвольте мені довідатись, чому ви зволили прийти сюди в такому убранні, забувши про небезпеку? Вже ж не для того, щоб ридати над цим юнаком, велика» королева Маргарета покинула двір свойого батька й прийшла до такого підозрілого, небезпечного місця.
— Ти може глузуєш, Оксфорде, чи просто помиляєшся сам. Ти пам'ятаєш колишню Маргарету, а перед тобою стоїть інша жінка. Де мій розум, розсудливість, відвага! Мене жене страшна туга з місця на місце; де з'явилась, уже одразу лишатись не можу, подамся де-інде — знов те саме. Ти кажеш, батькова столиця мені надійний захист. Але як може витримати це моя душа! Як може королева найвеличнішої країни в Европі, позбавлена престолу, втративши військо, друзів, удова, мати без дитини, та, що на неї доля вилила до останньої краплини свій гнів — сидіти з старим серед пісень та музики, бавитись звуками арфи та віршами й у цьому проти призирства та горя мати розраду?!
— О, навіщо, королево, ви так кажете про доброго короля Рене. Адже це гаразд, що він змучений і прибитий зумів знайти собі потіху, хоч яка б там вона була.
— Ні, ні, не кажи так! Цей нікчемний старий… О, благородний Оксфорде, я трохи не збожеволіла, живучи в його столиці. Жалюгідне життя, мізерне оточення, що його називає він своїм двором… Ні, ні, краще пустельні Піренеї! Хай зітреться з моєї пам'яті, батькове ймення, хай зітреться воно з сторінок історії, там йому місця не буде. Але годі… Я мушу тобі розповісти й од тебе почути багато важливіші речі. Отже, Оксфорде, які відомості з Італії? Міланський герцог нам допоможе — порадами та грошима?
— Порадами — охоче, а от як вони вам припадуть до вподоби не знаю. Бо герцог радить нас скоритися долі.
— Лукавий італієць! Виходить, Галеацо нічого не хоче дати з свойого багатства й не допоможе тій, кому він стільки разів заприсягався в дружніх почуттях?
— На нього не вплинули й діяманти, що ми йому пропонували на заставу. Хоч він додав, що коли Карло Бургундський стане за вас, він з пошани до великого державця та з співчуття до страждань вашої величности, подивиться, що може дати нам його скарбниця, спустошена всілякими податками.
— Брехун! Лицемір! Коли допомога бургундського герцога дасть нам надію повернути все наше, він позичить якісь мізерні грошенята, щоб ми, випливаючи, знову забули за його байдужість до нас у нещасті. Ну а герцог, герцог Карло Бургундський? Я зважилась прийти сюди довідатись, що ти зробив і розказати, що знаю. Надійні люди вартують. Я не мала тепцю тебе дожидатись… Мій вірній Лямберт повідомив, що ви приїхали й я поспішила відшукати вас.
— Велика королево! — відповів Оксфорд. — Я не бачився ще з герцогом. Ви знаєте його легковажну, горду й уперту вдачу. Якби він був хоч трошки здатний підтримати мирну й розважливу політику — він давно б помирився з Людовіком, своїм непримиренним ворогом, а може й з Едвардом. Але він — увесь порив, божевілля, пристрасть, і може збурити проти себе бідних, але хоробрих швайцарців. А тоді буде зле…
— Він звичайно не довіриться хижакові, що вкрав мойого престола, коли той так довів своє лицемірство.
— Тобто? Я не розумію…
— Як, мілорде? Невже я перша повідомляю вас, що Едвард Йоркський переплив море з такою армією, що її, навіть, славетний Генрік V, мій свекор, ніколи не вводив із Франції до Італії?!
— Я лише чув, що на це сподіваються, — відповів Оксфорд, — і мав на увазі, що наслідки для нашої справи — лихі.
— Так, Едвард переїхав! — сказала Маргарета. — Зухвалець вимагав від Людовіка, французького короля, корони держави, немов би вона йому належала за правами спадщини, корони, що її дано було мойому бідолашному чоловікові, коли він ще був у колисці…
— Виходить, напевно англійці у Франції? — спитав Оксфорд. Голос звучав глухо, стривожено. — Кого ж він привів із собою?
— Усіх найлютіших ворогів нашого роду. Брехливого, підлого Георґа, що його він називає герцог Кларенський, кривавого Річарда, розпусного Гастінґса, Ґоварда, Станлея — одно слово ватажків усіх зрадників…
— І… і? я не маю сили питати… Бургундія має намір до них приєднатися і об'єднатися з йоркським гостем проти Людовіка?
— Я маю таємні відомості, — відказала королева, — цього не буде.
— Яке щастя! — скричав Оксфорд. — Едвард Йоркський — я не хочу гудити хоч би й запеклого ворога — відважний ватажок, але він не Генрік III, ні Чорний Принц, ні навіть Генріх V Ланкастерський, що його нащадкам служитиму довіку. Хай Едвард повоює з Людовіком без Бургундії. Що й казати, і Людовік не герой, а проте добрий напрочуд політик, може, ще страшніший за нашої політичної доби, ніж сам Карло Великий. Людовік не зважиться на такі битви, як під Крессі, Пуатьє, або Азінкуром. Коли Бургундія з нами, Едвард може втратити Англію. Але що робить Карло?
— Він загрожує Німеччині, — відповіла Маргарета, — його військо скрізь по Льотарінґії, по всіх головних містах та фортецях.
— А де Ферранд де-Водемон — хоробрий юнак, що б'ється за Льотарінґію, ніби з права від матері, Йоланди Анжуйської, вашої сестри?
— Він утік чи до Німеччини, чи до Швайцарії.
— Хай Бургундія начувається! — сказав досвідчений граф. — Бо коли він знайде собі товаришів у Німеччині та погодиться з одчайдушними швайцарцями — Карлові Бургундському буде поважна загроза, а він і в гадці цього не має собі. А ми тепер покладаємось на самого Карла, наша остання, єдина надія. Коли він зменшить свою силу цілком непотрібними бійками, наша надія вмирає разом з його могутністю. Мої друзі в Англії поклали, поки нічого не робити, аж одержимо з Бургундії військо та гроші.
— І це ще не головне, — відповіла королева. — Надто побоююсь я політики Людовіка XI, бо коли мої шпигуни мене не дурять, він уже потайки пропонував Едвардові мир на сім років, обіцяючи величезні гроші на підтримання Англії за йоркською родиною.
— Цього не може бути, — заперечив Оксфорд, — з такою бо армією, яку має Едвард, ганьба йти з Франції не спробувавши повернути свої колишні володіння.
— Та воно то так, такої думки був би законний державець, але не Едвард, що підло привласнив йому не належне. Кожен порив вітру з Англії несе йому страх, нагадуючи, що можуть збуритися ті, над ким він незаконно тримає владу. Він не зможе спокійно спати, аж повернеться із своїм військом до Англії. З Людовіком не воюватиме. Той ладен бо запобігати його ласки, принижуватись перед ним, дарувати величезними грішми — той політик, політик. А Едвард жадібний золота, жаднюга страшенний!
— То швидче нам треба скінчити справу з Карлом Бургундським, — свазав Оксфорд, — Я помчу до Діжону. Такій армії, як Едвардова, треба кілька тижнів, щоб перейти назад. І можливо, вона перезимує у Франції, хоч би й мир. Я візьму тисячу вояків із Фляндрії й подамся до північної Англії, де маємо так багато друзів, до того ж допомога з Шотляндії… Західні графства тримають нашу руку й на перший поклик стануть до зброї. Зберуться валійці — й розквітне ще Червона Троянда, і на всю Англію пролунає крик: «Хай живе король Генрік».