Карло Сміливий

Артур увесь горів хутчій побачитись з батьком, але мимохіть спинився на мить. Душа схилялася у подиві, ледве йняв віри очам: грізний жах — і така безмежна спокійна краса! Обернувся назад, на вежу Геєрштейн, на ту скелю… Пересвідчився: не сон і не мариво — неподалік дика пустеля, тривожна, страшна. Артур пильно вглядався. Тепер бачив, знати, що ця видимо з великими труднощами оброблена людськими руками місцина дуже невелика проти пустельних гір. Вони становили височенну їй огорожу, з геть голих скель, подекуди вкритих дрімучими сосновими лісами гір, лісами давезними, лісами сивими, старими, як світ. А вдалині в сяйві кривавої заграви горів рожевими блисками величезний льодовик; а там, іще вище над замерзлою поверхнею льодового моря, мовчазні велично зносились гострі верховини безконечних гір, де вічні сніги.
За кілька хвилин охопив Артур зором усі простори, всі далі. Коли раптом на маленькій галяві перед фермою він побачив кількох чоловіка, і перший — його батько. Пізнав одразу: хода, одежа, шапка, — то був батько, що його якийсь час перед тим Артур уже не сподівався був бачити.
І він радісно поспішив за своєю проводиркою.
Ось вони зовсім наблизились. Попереду назустріч швидкою ходою до нього — батько. Поруч літній чоловік, на зріст майже велетень. Проста, велична постава, гідна славетніх земляків Вільгельма Теля, Штавбахера, Вінкельріда та інших славних швайцарців, що минулого сторіччя їхня хоробрість і сила оборонили їхню свободу, незалежність їхньої батьківщини.
Ввічливий Арнольд Бідерман дав знак іншим лишитись позаду. Він розумів, що свідки зайві: батька й сина зустріч дуже схвилює. Ті спинилися, вдаючи, немов їм дуже цікаво розпитувати Антоніо. Ще крок — І ледве Анна встигла сказати Артурові:
— Цей старий — мій дядько, Арнольд Бідерман, а юнаки — мої родичі!..
Батько й син стали віч-на-віч. Тактовний Бідерман відійшов з небогою осторонь. Він спитав її, як усе було трапилось, сам інколи кидав погляд на Філіпсонів. Але все сталось цілком не так, як він сподівався.
Філіпсон-батько пристрасно любив свойого сина. Хотів вкоротити собі віку, коли гадав, що втратив його, не міг жити без нього. Яких же променистих радощів зазнав, побачивши його живого й здорового! А проте, Арнольд Бідерман не бачив ні палких обіймів, ні патетично-схильованих поз.
Як і кожен англієць, Філіпсон добре ховав палкі почуття під холодним стриманим виглядом. Зразу як побачив молодика, він прискорив ходу, але, наблизившись, притишив. Спинився і майже докір, а не батьківська ніжність, прозвучала в його тоні:
— Артуре, я дарую тобі, але скільки печалі ти мені сьогодні завдав!
— Батьку, — відказав молодик: — пробачте, Я вчинив вам тяжку кривду: тільки ж вірте, я сподівався, — так вийде на краще.
— Дякуй, сину мій, долі, що роблячи краще й слухаючись самого себе, ти дивом уникнув страшного загину. Артур на те відповів:
— Цим зобов'язаний я ось кому, — він шанобливо показав на Анну.
— Я складу їй подяку, коли дізнаюсь, як можу її віддарувати. Але, Артуре, чи гідно чоловіка, щоб йому допомагала жінка, коли це він має жінкам ставати в допомозі?
Артур спустив очі долі. Він аж зашарівся.
Арнольд Бідерман, що все чув, зробив крок уперед і промовив:
— То не сором, юначе, що ти послухав поради, чи що тобі допомогла унтервальденська дівчина. Знай, наш вільний край, його свобода — однакова заслуга і його дочок, як і його синів. А ви, шановний гостю, дожили сивого віку, то ж чимало вже бачили й мусите знати: часто дужого рятує слабший, а гордовитого — тихий і покірливий.
— Я принаймні знаю, — ґречно на те англієць, — що не слід без потреби сперечатись із господарем, який мене люб'язно прийняв під свою стріху.
І ласкаво глянувши з глибокою любов'ю на сина, він повернув із усіма до будинку. За кілька хвилин спокійно вступив у розмову з Бідерманом на якусь зовсім сторонню тему.
Артур мав нагоду уважно роздивитись Бідермана. Мужня й невимушена постать дивно поєднувала старовинну простоту та грубу величність. Вбрання було схоже на одяг молодої Анни.
 
Поверх нижньої одежі, багато коротшої, ніж у дівчини, до колін, — щось на зразок теперішньої сорочки з вирізом тільки на грудях. Високі немов чоботи на ногах, стан підперізує пояс з буйволового реміння, з срібною застібкою, а на голові шапка з куниці, також прикрашена сріблом. Просте вбрання, немов усе з вовни гірських вець та з футра забитих на ловах звірів. А проте, увесь вигляд власника примушував усіх ставитися до нього з великою пошаною. Якже могло бути інакше скрізь, де він з'являвся, за тих войовничих часів? Високий на зріст, дужий, широкий у плечах, товстелезні м'язи, мов Геркулесові, йому виступають на тілі. І відкрите чоло, відвага та мужність у синіх очах.
Він ішов, навколо сини й родичі, покірливі, з повагаю, — він проводир. Дорогою розмовляв із старшим Філіпсоном. А юнаки пильно поглядали на Артура. Час од часу питали півголосом Анну, про що — він не чув; відповідала коротко й нетерпляче. Вони на те чим-раз більше сміялись, і Артур не міг не подумати, що глузують із нього. Розумів, однаково ж реготали б із кожного, хто не спроможен перейти краєм безодні так твердо й безстрашно, мов вулицями в місті. Проте його опала гризота, тим молодикові тяжча, що була тут ця дівчина. Даремно намагався потішати себе; адже юнка жартів не поділяє, вона поглядами, здається, й словами тим докоряє своїм юнакам. Але болем стискалося серце: може ж то тільки людяність?
— Вона також повинна почувати призирство до мене, — міркував собі Артур. — То спричинилась звичайність, що ховає зневагу під машкарою милого співчуття. Бо ж що вона знає за мене? А те, що бачила… Ех, коли б їй знаття, який то я хоробрий і відважний! — гордо докинула думка, — отоді то вона більше б мене поважала…
Тут увійшли мандрівники до оселі Арнольда Бідермана. Вони опинилися. в просторій залі, одночасово ідальня й вітальня — де вже все було наготовлено до обіду. Зацікавлено розглядались навколо. По стінах висіло хліборобське знаряддя та причандалля до ловів. Але старому Філіпсонові, скоро звів голову, одразу впали в очі шкіряні лати, довгий важкий келеп та двоєручний меч. А поруч укритий порохом, невичищений, забутий шолом із забралом. Почорнілий на ньому вінець золотий, зверху яструб — безліч здогадів враз заснувало в голові англійського гостя.
Обізнаний із історією швайцарської революції, був певен того, що перед ними трофей предавніх воєн між горянами та їхнім колишнім паном-феодалом.
Попросили до столу. В кімнаті одразу стало завізно. Сюди зійшлись чисто всі, хто жив під Бідермановою стріхою. Численне товариство взялось до смачного обіду. Давали баранину, рибу, різні молочні страви, а тоді найулюбленіші ласощі — м'ясо диких кіз. Господар припрохував гостинно й невимушено, просив чужинців довести своїм апетитом, що вони такі вдоволені з його частування, як йому того хтілося. Він розмовляв із старшим подорожнім, а всі, юнаки та інші, їли мовчки.
Вже наприкінці обіду повз велике вікно майнула чиясь постать Артурові видалося, що на всіх, хто бачив її, вона справила велике вражіння.
— Хто то був, ви не бачили? — поспитав Бідерман тих, що сиділи навпроти.
— Наш кузен Рудольф, — хапливо відказав йому син.
Всі молодики, видимо, а надто Арнольдові сини, з того страшенно зраділи, а батько родини зовсім, здавалося, настрою такого не поділяв, поважно й спокійно промовив:
— Ваш брат у других — що ж, прошу до гурту, запросіть но його сюди.
Тройко юнаків скочили на рівні ноги, кожен наввипередки хтів перший стрінути молодого гостя.
Той увійшов — високий, вродливий і жвавий. Густе темне кучеряве волосся, вуса на колір такі самі, тільки ще темніші, на голові маленька шапочка насунута на бік. Вбрання мало такий самий вигляд, як і Арнольдове, але сукно тонке, німецьке, й коштовні добірні прикраси. Один рукав темнозелений, химерно обкладений галунами, погаптований сріблом, а цілий одяг яскраво червоний. З-за поцяцькованого золотом пояса стримів із срібним держалком кинджал. Типові середнєвічні чоботи з довгими загнутими догори носками, а навколо шиї золотий ланцюг з великим золотим медальйоном — ось і увесь брат у других Арнольдових синів, Рудольф фон Доннергуґель.