Мелодія кави у тональності кардамону

— Я приходив до вас сьогодні, — озвався той. — Говорив із твоїм вуйком. Він не заперечує, щоб ми з тобою заручилися вже того місяця…
Анна важко зітхнула і глянула кудись у темряву. Які заручини? Навіщо? Не буде цих заручин. Що він лепече?
Не відриваючи погляду від сніжинок, які рясно сипали з темного неба, вона поступово перестала дослухатися до того, що каже Дмитро. Цікаво, а якби Адам не мав дружини, чи запропонував би він їй шлюб? Таки вона йому не рівня… Але якби…
— Ти хоч чуєш, що я кажу? — раптом привів її до тями роздратований голос Дмитра. — Сьогодні я прочекав на тебе дві години, а ти ніби навмисно кудись пішла, і я…
Анна зміряла хлопця неуважним поглядом. Навіщо він стоїть тут? Забрався б уже з дороги і не затримував її. З кожною намарно втраченою хвилиною гнів вуйка лише зростатиме. Тепер додому доведеться не просто йти, а бігти, як на пожежу.
Вона рішуче струсила сніг із кожушка.
— Мене вдома чекають… Не маю часу на пусті балачки.
— Пусті балачки? Заручини та одруження — для тебе пусті балачки? Відколи?
— Та від початку, — Анна мимоволі позадкувала, бо Дмитро підступив до неї так близько, що вона відчула його гарячий подих на своєму обличчі. — Відійди. Чого ти вчепився до мене?
— А якщо я тебе люблю?
Злякано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою. Ніяка то не любов. Лише азарт та бажання здобути те, що не дається до рук. Здалося їй таке кохання.
Намагаючись опинитися на безпечній відстані від Дмитра, вона смикнулася і спробувала вирватися з його обіймів.
— Чого ти тікаєш? — Дмитро боляче стиснув її зап’ясток. — Усе одно тепер не втечеш від мене…
Відчуваючи, що вперлася плечима в браму, Анна роззирнулася довкола. Ні, той хлопець таки здурів. Ще й на вулиці, ніби навмисно, хоч би хто з’явився. Як не треба — довкола юрби людей, а як треба — навіть сусіди з вікон не визирають. Хоч би його батьки вийшли на вулицю. І ніби ж не глуха ніч надворі. Може, покликати їх?
Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Дмитро повністю заступив їй шлях до відступу.
— Може, нарешті вислухаєш мене?
Намагаючись звільнити руку, вона відштовхнула його від себе.
— Не хочу я нічого слухати. Я взагалі кричатиму.
Дмитро зло усміхнувся. Кого там її крик вразить. Усі знають, що вони майже заручені.
— Цікаво, а як ти пояснюватимеш людям, чому тут опинилася? Ходиш ночами сама. Не боїшся нікого чи тобі вже нічого втрачати?
Раптом зрозумівши, що Дмитро доволі незграбно намагається облапати її, Анна з усієї сили заліпила йому ляпаса.
— Та як ти смієш, — раптом вона відчула, що брама за її плечима подається. — Я зараз усе розповім твоїм батькам і…
Розчинивши браму навстіж, вона кинулася до будинку батьків Дмитра, збігла на ґанок, штовхнула двері. Чому тут так темно? Де всі поділись? А у вікнах світилось чи не світилось? Здається, не світилося.
Зрозумівши, що в будинку нікого немає, вона кинулася назад на вулицю, проте в темряві з розгону наштовхнулася на Дмитра. Пізно. Він уже тут.
— Я хочу вийти звідси. Чуєш? Не роби дурниць… Дуже тебе прошу.
Дмитро підійшов до неї впритул, і вона знов опинилася притисненою до стіни. У темряві не могла чітко бачити його обличчя, проте відчувала — зараз він спробує її поцілувати.
— Вступися, чуєш? Мене вдома чекають.
— А чого я мушу вступитись? Я тебе до себе не тягнув. Ти сама сюди прийшла. Звідки я знаю, може, ти навмисно сюди забігла.
Відчуваючи, що до горла їй підступає нудота, Анна спробувала випручатися.
— Та не рипайся ти, — крізь зуби процідив Дмитро. — Ти що, не розумієш — я заміж тебе візьму… Хочеш, навіть після Паски.
Анна завмерла і з жахом глянула на нього. Ні, це відбувається не з нею. Це якесь безглуздя.
Відчайдушним зусиллям вона спробувала звільнитися, але Дмитро не лише не відпустив її, але раптом почав задирати її спідницю вгору.
— Та що ти робиш? — вона з силою відштовхнула його від себе. — Йди ти…
Кинулася в найближчі прочинені двері, а тоді, просуваючись у цілковитій темряві, спочатку наштовхнулася на якийсь стілець, потім на стіл, тоді на діжку з водою і, врешті, мало не впавши, боляче вдарилася коліном у кант шафки. Здається, це кухня і десь тут мав би бути ще один вихід на вулицю.
Намацавши рукою двері у дальньому закамарку кухні, Анна зупинилася і щосили шарпнула клямку. Зачинено? Ще раз потягнула за клямку — марна справа. Доведеться виламувати замок. Підбігши до столу, вона гарячково відшукала серед розставленого посуду ніж і повернулася з ним до дверей. Загнала лезо в щілину і щосили натиснула — жодних зрушень, лише покалічила собі пальці.
Сердито відкинувши ніж геть, Анна відшукала в кутку біля пічки кочергу і знов підступила до дверей. Не роздивляючись, вдарила по замку, тоді ще раз — нічого з того.
Машинально витерши краєм нижньої спідниці кров із покаліченої руки, Анна ще раз спробувала вибити двері, проте вони вперто не піддавались і вона розмахнулася сильніше…
Захопившись, не відразу зауважила, як темрява перетворилася в напівтемряву, а напівтемрява — у цілком виразне світло. Поруч зі свічником у руці стояв Дмитро і вражено дивився не так на неї, як на результати її діяльності. Від подиву він на якийсь момент навіть втратив дар мови, проте вигляд понівечених дверей дуже швидко привів його до тями.
— Ти що, здуріла? Нащо тобі здалися двері комірки?
Він хотів забрати з її рук кочергу, проте Анна не віддала. То це були двері комірки? А вона думала — вихід.
З силою пожбурила кочергу на підлогу і розлючено глянула на Дмитра.
— Не випустиш мене негайно — вб’ю.
Проігнорувавши її слова, той підійшов ближче, але Анна вмить опинилася позаду столу і, недовго думаючи, перевернула стіл і все, що на ньому було, просто під ноги Дмитру.
Від брязкоту розбитих тарелів та горнят з-під перекинутого столу як ошпарений вискочив рудий кіт. Він спокійно сидів тут після ситної вечері й щиро сподівався, що шарпанина на кухні його обмине.
Заскочена несподіваною з’явою кота, Анна сахнулася і ледь не наступила на нього, але кіт одним влучним стрибком опинився на найближчій полиці з глиняними мисками, чистим посудом та бутлями з оливою. Мить панувала тиша, а потім один край полиці обірвався і все, що на ній стояло, полетіло спочатку на нещасного кота, а тоді разом з ним із грюкотом посипалося додолу.
Враз опинившись поміж розтрощеного посуду, кіт злякано підстрибнув, на мить припав до землі, але вже за секунду був далеко від кухні та безпосередньої загрози власному дорогоцінному життю та здоров’ю. Ще за хвилю знов щось тріснуло, і полиця, яка зависла на одному цвяшку, обірвалася і глухо гепнулася поверх залишків ще не до кінця розтрощеного посуду.
Анна обвела розпачливим поглядом кухню. Невже це вона за кілька хвилин влаштувала тут такий грандіозний погром? Неймовірно.
Дмитро спантеличено глянув на Анну, тоді на вражаючі наслідки її діяльності й знов подивився на неї так виразно, що вона мимоволі позадкувала до дверей. Усе. Остання крапля. Здається, таки догралася.
Не очікуючи, чим для неї обернеться розгніваний погляд Дмитра, Анна прожогом вискочила з кухні й метнулася в пошуках надійнішого сховку. Забігла у перші-ліпші прочинені двері й хутенько зачинила їх за собою на защіпку. Все. Декілька хвилин відносної безпеки гарантовано. А далі?
Навпомацки просуваючись кімнатою, Анна наштовхнулася на якусь скриню і спробувала зрушити її з місця, а тоді, щосили впираючись у скриню руками та ногами, заштовхала аж під самі двері. Задля надійності поставила на неї крісло, стос книжок і ще щось, чого в темряві добре не роздивилася. Це ще п’ять-десять хвилин спокою. А потім?
Вона підбігла до вікна і визирнула на вулицю. Вікно не лише не заґратоване, але й не надто високо над землею. Можна вистрибнути і нічого собі не зламати.
Намагаючись не шуміти, Анна намацала засувку на віконній рамі й спробувала її відчинити. Від хвилювання руки погано слухались, і вона ніяк не могла впоратися з нею. Майже втративши надію, відчула, що засувка піддається — спочатку важко, тоді дедалі легше і вже зовсім легко.