Мелодія кави у тональності кардамону
Розгублено усміхнувшись, вона кивнула, проте пересилила себе і почала витягувати з зачіски шпильки. Анітрохи не почувалася впевнено. Щосили смикнувши зав’язки корсета, майже безнадійно їх заплутала, а помітивши, що й Адам це зауважив, густо почервоніла.
— Просто я…
— Ходи сюди, я тобі допоможу. Зараз тобі дихатиметься легше, — він почав сам розплутувати зав’язки її корсета. — Нізащо не повірю, що досі ти обходилася без покоївки.
Відчувши, як теплі долоні Адама ковзнули від її талії донизу, Анна затамувала подих. Як же сильно вона його любить. Понад життя.
Розвернувшись, вона обережно поклала долоні Адаму на плечі, зазирнула в очі, а тоді, не втримавшись, нахилилася і легенько діткнулася губами його шкіри.
Майже відразу зніяковіла від усвідомленої чуттєвості свого доторку і заховала обличчя в нього на грудях. Тепер він вважатиме її безсоромною?
Усміхнувшись, Адам підвів обличчя Анни вгору, торкнувся обережним поцілунком кутика вуст, почав цілувати, ледь підштовхнув, і вона втратила рівновагу. На мить затихла, а тоді, відчувши на собі вагу тіла Адама, мимовільно вперлася долонею в його плече.
— Тихенько. Не треба впиратись, — Адам перехопив її руку, міцно переплів її пальці зі своїми і притиснув долоню до подушки. — Усе одно я тебе вже не відпущу.
Затуливши їй рот поцілунком, він не дозволив нічого сказати у відповідь, а ще за якийсь час всі слова та думки самі повилітали в Анни з голови — вона відчула, що провалюється у густу вібруючу темряву, центром якої є Адам та його натиск. Вихор гострих відчуттів почав наростати, захопив її всю, запульсував, як кров у скронях, і в якийсь момент, перетворившись у феєрію чуттєвих насолод, заступив собою весь світ довкола.
Ніяк не могла отямитися після цього, лежала в обіймах Адама, вражена силою та глибиною власних переживань. Хотілося плакати від щастя, від вдячності до нього і від того, що зараз він ніжно обіймає її, цілує і шепоче такі неймовірно гарні слова, про які вона колись навіть мріяти не сміла. Нехай би цей день ніколи не закінчився. Коли щастя таке безмежне — понад усе не хочеться його втратити. Міцно притиснувшись до Адама, вона ковзнула рукою по його грудях, шиї, торкнулася пальцями губ, ніби забороняючи йому говорити, а тоді, сама засоромившись того, що робить це, забрала руку.
Адам відгорнув з її обличчя пасмо розтріпаного волосся і замислено глянув в очі.
— Здається, мені неймовірно пощастило з тобою.
Анна здивовано глянула на Адама, проте нічого не запитала, лише усміхнулась і поклала голову йому на плече. Яка різниця, що це означає. Найважливіше — вона його любить, з ним їй добре, затишно, тепло і зовсім не хочеться, щоб було якось інакше.
Солодко позіхнувши, вона спробувала знайти собі зручну позу.
— А це що ще таке? — підвівшись на лікті, Адам жартома потягнув ковдру донизу. — Не можна спати, а то проспимо тут до завтрашнього ранку.
— Не проспимо, — знов натягуючи ковдру на плечі, не зовсім впевнено заперечила вона. — Я виспалась. Я навіть можу придивитися, щоб ми не заснули.
Вона знов влаштувалася зручніше. Понад усе їй хотілось не рухатися, ні про що не думати, не говорити і просто насолоджуватися тим, що Адам поряд.
Ледь повернувши голову, вона ковзнула поглядом по кімнаті, глянула у вікно, яке виходило у внутрішнє подвір’я, й усміхнулася. У помешканні тихо, затишно, тепло, а на вулиці знов падає сніг. Неквапно, ліниво, майже непомітно. Ледь вловимий порух дрібних сніжинок і блискучих скалок, які несміливо опускаються на підвіконня, вже й без того засипане снігом мало не по саму шибку. Навіть шуму з вулиці не чути, лише звідкись збоку обережний сонячний промінь вихоплює з напівтемряви кут кімнати та дарує відчуття відстороненості від цілого міста. Зупинити б цю мить, затримати час, думки, відчуття, не дозволити їм змінюватися, танути, маліти. Так, щоб до останньої краплі відчути щастя, яке несподівано ввійшло в її життя, не розгубити його на дріб’язок, не дозволити зникнути без сліду, заховати у собі, затаїтись, як зі скарбом, нікому не показувати. Про все це не можна нікому розповідати, не можна зрадити випадковим поглядом чи словом, проте вже неможливо викреслити з пам’яті чи зігнорувати.
Адам торкнувся поцілунком її скроні, притиснув до себе, й Анна заплющила очі. Саме цього відчуття захищеності та цілковитої впевненості у своїй потрібності комусь їй бракувало найдужче. Цікаво, а чого бракувало йому? Вже в напівсні дослухаючись до стуку серця Адама і до його спокійного подиху, Анна й не помітила, як, ніжачись відчуттям тепла та лінивого затишку ліжка, заснула так само міцно, як і Адам.
Розділ 3
Раптом Анна розплющила очі. Здається, вона не спала. Чи спала?
Глянула на Адама. Він так спокійно та глибоко дихав, що вона відразу зрозуміла — він теж давно заснув.
Поривчасто сівши на ліжку, вона притиснула ковдру до грудей. Проспали?
Озирнувшись, зустрілася поглядом з Адамом.
— Що, таки проспали? — зовсім спокійно, так, ніби щойно й не спав, запитав він її. — Котра година?
Вона глянула на настінний годинник. Десята? Не схоже. Лише ледь-ледь починає сутеніти.
— Годинник зупинився.
Адам підвівся на лікті, простягнув руку до свого одягу, дістав із кишені годинник, клацнув кришкою.
— П’ята. Ще встигаємо, — усміхнувшись, він задоволено потягнувся. — Кепський із тебе вартовий. Бракувало, щоб проспали.
Позіхнувши, він сів на ліжку.
— Будемо вставати. Нам іще до Личакова добиратися.
Скоса глянувши на нього, Анна ледь повела плечима. Цікаво, що зараз робити їй? Теж вставати? Вдягатись? Зачекати, коли першим вдягнеться він?
Адам усміхнувся. Не лише відчував, що знов хотів би її для себе, але понад усе боявся зробити боляче. Намагався не надто сильно її мордувати, проте, як на таку маленьку та невинну панянку, вражень вона таки отримала забагато. Нехай трохи відпочине. Не варто їй зараз докучати.
Відкинувши ковдру набік, він підвівся на ноги і почав вдягатися, а Анна мимоволі заплющила очі. Вчора вночі й сьогодні вдень радше відчувала його на дотик, аніж бачила насправді. Цікаво, який він?
Вона обережно розплющила очі і, боячись зрадити себе, обережно глянула на Адама. Не надто класично та витончено збудований, а ще дуже незвично бачити жорстке чорне волосся на його руках, ногах і грудях… Зрештою, що вона може знати про все це? Їй він подобається саме таким.
Декілька секунд вона зосереджено вивчала його, тоді натягнула ковдру собі на голову і вже у власній уяві відтворила свої враження. Рухи спокійні, невимушені, неквапні. Адам анітрохи не бентежиться ні цією ситуацією, ані своїм виглядом. Напевно, так само він поводився б і тоді, коли б був у кімнаті сам. Вона так не змогла б. Вмерла б із сорому.
— Тобі хоч є там чим дихати? — Адам, сміючись, стягнув ковдру з її голови. — Так страшно не є, щоб аж ховатися під ковдрою.
Сівши на ліжку, Анна розгублено глянула на нього. Невже він помітив, що вона спостерігає за ним? Але ж він навіть не дивився в її бік.
Продовжуючи усміхатися, Адам неквапно зав’язував краватку перед дзеркалом, і, перевівши погляд на його відображення, Анна густо почервоніла. То він бачив її у дзеркалі?
Вона сердито зім’яла руками подушку. Він навіть не приховує, що сміється з неї.
Адам знов усміхнувся. Може, Анна і хотіла здаватися сердитою, проте мала такий вигляд, що йому хотілося хіба згребти її в обійми та поцілувати.
— Ти й сама не уявляєш, яка ти гарна. Особливо, коли не знаєш, що за тобою спостерігають.
Не втримавшись, вона з силою пожбурила в нього подушкою.
— Усе я знаю… Я…
На льоту впіймавши подушку, Адам весело розсміявся.
— І все ж таки ти не виглядаєш на змордовану… Даремно я тебе відпустив.
Відразу його зрозумівши, Анна відчула, як щоки її починають палати.
— Нічого не даремно. Дурниці вам в голові.
Вона глянула на Адама і, перевівши погляд на подушку, яку він тримав у руках, теж розсміялася. Раніше вона сміливіше глянути на нього боялася, а зараз… Як «безнадійно» все змінилося.