Мелодія кави у тональності кардамону

Мовчки спакувавши речі, вона так само мовчки вдягнула зимову пелерину та капелюшок і майже з викликом глянула на Адама.
— Тільки, Бога ради, нічого мені зараз не кажіть… Навіть не рухайте мене.
Вона різко розвернулася і вийшла в передпокій. Хай там що, а вона не плакатиме. Нізащо і за жодних обставин.
Провівши Анну замисленим поглядом, Адам вирішив не тиснути на неї і теж мовчки взяв її речі та вийшов із кімнати.
Дорогою Анна відмовчувалася і, лише коли фіакр зупинився біля кам’яниці на Сиктуській вулиці [22], відчула, як її охоплює справжній страх. Спробувала зосередитися на незначних деталях — на різьбленні брами, на формі вікон будинку, на оздобленні фасаду. Все що завгодно, тільки б не думати про те, що насправді непокоїть.
Адам торкнувся її ліктя, допоміг вийти з фіакра і, ледь притримавши двері, пропустив досередини. Дивилася довкола себе наляканими очима і зблідла так сильно, що це відразу впадало у вічі.
Затримавшись при вхідних дверях, Адам заступив Анні дорогу.
— Не візьмеш себе негайно в руки — і можемо розвертатися та йти додому. Мені тут драматичних вистав не треба.
Здивовано глянувши на нього, Анна кивнула і машинально переступила поріг помешкання, а потім уже не мала часу на страх. Зайшовши у вітальню, насамперед вперлася поглядом у майстерно викладену з різних порід дерева підлогу, тоді слухняно привіталася з кимось, з ким вітався Адам, і аж потім побачила, як із канапи їм назустріч підводиться гарно вдягнена середнього віку жінка.
Мимоволі почервонівши, Анна спочатку широко розплющила очі, тоді знов потупила їх і не змогла примусити себе не панікувати. У першу мить взагалі мало що розуміла, хіба відчувала, як від хвилювання тремтять руки.
— Мені приємно вітати панну в себе, — раптом почула вона спокійний жіночий голос. — Сподіваюсь, панні тут сподобається.
Кинувши на сестру Адама швидкий погляд, Анна кивнула і знов опустила очі. У цієї жінки приємне обличчя, доброзичливий погляд, м’які рухи і цілковитий брак знервованості в поводженні. Здається, вона її не скривдить.
Поки Адам говорив із сестрою, Анна потроху почала приходити до тями — навіть спробувала крадькома роздивитися господиню помешкання. Жодної зовнішньої схожості між нею та Адамом не бачила. У Терези зелено-карі, а не чорні, як в Адама очі, світле, а не темне волосся, маленький ніс, не надто різка лінія підборіддя і майже без глибоких зморшок обличчя. А ще вона ледь повна, але це їй не шкодить, бо додає поважності. Трохи дисонує із зовнішньою м’якістю лише манера провадити розмову та гордовита постава.
— Я думала, ви вже не приїдете, — сказала вона, й Анна мимоволі відзначила, що у сестри Адама приємної тональності голос. — Напевно, дороги знов занесло снігом? Ви, очевидно, втомились? Я сказала покоївці, щоб показала панні її кімнату.
Анна здивовано глянула на Адама. Здається, її знов намагаються випровадити з покою. Якась дурна звичка постійно тримати в невідомості та примушувати робити те, чого не хочеться.
Важко зітхнувши, вона таки вийшла з кімнати разом із покоївкою, проте, залишившись сама, тихенько підійшла до дверей і притулила вухо до замкової шпарини. Нічого не чути. Ніби навмисно розмовляють тихо.
Анна обвела уважним поглядом кімнату, в яку її завела покоївка. Дорогі меблі, зі смаком дібрана оббивка фотеля та канапи, під ногами — перський килим, у кутку — п’єц із білосніжних поливаних кахлів, на стінах — не лише літографії, але й картини, мальовані олійними фарбами, а на поличках і на столику при дзеркалі — безліч коштовних дрібничок та два срібні свічники. Усі речі не просто промовляють, а аж кричать про фінансове благополуччя господарів. Адам розповідав, що чоловік його сестри посідає якусь добру посаду в Губерніальних бюрах. Зрештою, навіть якби він того не казав, про таке можна здогадатися.
Раптом двері відчинилися і в кімнату ввійшла покоївка пані Терези.
— Щойно принесли речі панни, — проговорила вона і, не зауваживши жодної реакції з боку Анни, запитала: — То я покладу валізи десь тут? Вам допомогти їх розпакувати?
Отямившись, Анна заперечно хитнула головою.
— Ні, дякую, не треба. Я сама.
— А ще моя пані просили панну прийти до них на розмову, — вона з хвилину помовчала. — То я проведу панну?
— На яку розмову? Чому мене? Що я зробила?
— Або я знаю? Але пані просили не затримуватися, бо вже пізно і треба лягати спати.
Жодного настрою розмовляти з сестрою Адама Анна не мала, проте уникнути запрошення теж не могла, а тому йшла туди приблизно із таким настроєм та бажанням, з яким засуджений іде на шибеницю.
— Перепрошую, пані кликали мене?
Тереза кивком голови вказала їй на місце біля себе на канапі.
— Присядь, дитино. Хочу з тобою трохи поговорити.
Відчуваючи, що їй стає не надто затишно, Анна підійшла до канапи й обережно присіла на її краєчок. Від хвилювання не знала, куди подіти руки, а тому переплела пальці між собою і міцно зціпила їх у замок.
— Не бійся, — ніби прочитавши її думки, Тереза лагідно усміхнулася їй. — Розумію, тобі зараз несолодко, але нічого страшного з тобою теж не сталося. З такими гарненькими дівчатами можуть трапитись і гірші історії.
Анна ковтнула клубок, який раптом підкотився до горла, і промовчала. Аякже, пощастило. Як мерцю. Хоча… Справді, могло бути і гірше.
Тереза багатозначно глянула на неї.
— Я бачила, в якому настрої ти сюди приїхала. Скажи, ти не хотіла їхати до мене? Хтось тебе примусив це зробити? Мені зовсім не хочеться покривати чийсь злочин. Може, ти посоромилася розповісти моєму братові правду?
Не наважуючись ворухнутися, Анна почувалася приблизно так, як почуваються на розпеченій пательні.
— Ні, мене ніхто не примушував. Я сама хотіла сюди приїхати і дуже вдячна пані за допомогу.
— Ти переконана в тому, що кажеш?
Мимоволі затримавши погляд на обличчі дівчини, Тереза скрушно хитнула головою. Ще зовсім молода та наївна. Якщо у неї й справді нема нормальної родини, їй дуже нелегко житиметься в цьому місті. Цікаво, чому Адам вплутався в цю історію? Йому шкода дівчину чи він має до неї якийсь свій специфічний інтерес?
Вона з секунду вивчала Анну. Вродлива — з тим не посперечаєшся, але на свій вік ще не виглядає. Адам такими не захоплюється. Та й занадто він тепер розсудливий для скандальних історій. Це щось інше. Може, справді бажання допомогти?
— Ну, добре, дитино. Ми більше не повертатимемось до цієї теми. Відпочинь з дороги. Завтра побачимось.
Повернувшись до кімнати, Анна кинула погляд на розстелене ліжко і, насилу тамуючи сльози, почала роздягатися. Швидше б добратися до ліжка, вкритися з головою і негайно заснути — так, щоб нічого не відчувати і ні про що не думати. Єдине, у чому тепер не сумнівалася, — їй таки доведеться навчитися приховувати свої справжні емоції.
Вона тремтячими руками дістала з валізи нічну сорочку, чисту білизну і сукенку на завтра. Хай хоч світ завалиться, але вранці вона не лише поводитиметься бездоганно, але й так само виглядатиме.
  
Розділ 8
 
Наступного ранку Анна прокинулася раніше, аніж звичайно, тихенько встала, вмилася і, надягнувши на себе звечора приготовлену сукню, підійшла до дверей. З тиші за дверима зрозуміла, що ніхто ще не прокинувся і що вона намарно зірвалася так рано. Здається, навіть куховарка та служниця ще сплять.
Намагаючись не шуміти, Анна застелила ліжко, присіла біля дзеркала і, взявши до рук гребінець, почала розчісувати волосся. За півгодини не лише акуратно його вклала, але й встигла знудитися від бездіяльності.
За якийсь час у помешканні нарешті почали прокидатися. Відчинялися і зачинялися якісь двері, Анна виразно чула чиїсь легкі кроки, приглушені жіночі голоси, хтось когось кликав, сміявся, щось розповідав, гримів посудом, а за декілька хвилин вона почула стук у двері і, озирнувшись, побачила на порозі покоївку пані Терези.