Мелодія кави у тональності кардамону

Підвівши голову, Анна здивовано глянула на нього і не знайшлася з відповіддю. Чому він вирішив, що вона залишиться тут до ранку? Вони про таке не домовлялися.
— Про що ви хотіли поговорити? — Вона знов спробувала повернути розмову до попередньої теми. — У мене нема часу на дурні жарти.
Як на свій не надто добрий настрій, Адам підозріло спокійно сприйняв її зауваження.
— Помиляєшся, час у тебе є. Просто ти про це ще не знаєш. Я не обіцяв, що ти повернешся до пані Беати. Ночуватимеш тут, а завтра вранці я сам заїду до неї і поговорю про тебе. Заодно привезу твої речі. Витрачати десять років життя на очікування розлучення з Анелею я не хочу. Наразі мешкатимеш зі мною так, а потім подивимося, як усе це можна залагодити інакше.
Здивовано витріщившись на Адама, Анна аж задихнулася від обурення. Яке розлучення? Який переїзд? Він говорить про все це, як про доконаний факт. Залишилося хіба обговорити дрібні деталі та привезти речі.
— Щоб я тут залишилась? Та нізащо. За кого ви взагалі мене маєте? Зриваєте серед ночі з ліжка, вимагаєте якихось рішень, кудись тягнете… Я не залишусь тут.
Намагаючись не виказати роздратування, Адам схрестив на грудях руки. Сьогоднішні події і без того сплутали йому плани, а тут іще Анна демонструє свій норов.
— Слухай, якщо ти не збиралась залишатися, то якого милого погодилася прийти? Я, здається, зрозумілою мовою пояснив, чого від тебе хочу.
Анна зміряла його сердитим поглядом.
— Ви казали, що хочете поговорити зі мною… Ну, може, ще там щось… Як завжди… А потім я все одно пішла б додому.
Не так весело, як іронічно розсміявшись, Адам сів у крісло й озирнув Анну з ніг до голови. Здається, несподіваних заяв від цієї дівчинки йому ніколи не бракуватиме. Неперевершена логіка. Суто жіноча. Тут навіть не знаєш, чи сердитися на неї, чи сміятися з її слів.
— То замешкати зі мною ти не можеш, а переспати — будь ласка. Ти хоч знаєш, як це називається? Зрештою, що ти там можеш знати.
Почервонівши, Анна не відразу знайшлася з відповіддю. Та як він сміє таке їй говорити? Ще й сьогодні. І без його глузливих зауважень гидко.
— То просто спати зі мною вам уже замало? Треба ще й життя мені зламати. Ви хоч колись думали про мої інтереси?
Змірявши Анну ще одним поглядом, Адам у душі подивувався з її поведінки та слів, проте зовні залишився підкреслено незворушним.
— Заспокойся і йди спати. У мене не найкращий настрій до подібних вистав. Ти залишаєшся тут — і крапка.
На якусь мить Анна, вражена безапеляційністю слів Адама, розгубилася, тоді аж задихнулася від обурення. Не найліпший у нього настрій? Та плювати їй на його настрій. У неї теж настрій відповідний. Думає, що вона ні своєї думки не має, ані гордості, ані поваги до себе.
Вона з розгону всілася на ліжко і з викликом глянула в очі Адаму.
— Та робіть уже хоч щось. Чого чекаєте? Тільки швидше, бо я тут не залишусь на жодну зайву годину.
Подивившись на неї, як на людину не цілком при здоровому глузді, Адам здивовано звів брови.
— Серйозно думаєш, що це все, чого я від тебе хочу? За кого ти взагалі мене маєш? Граєш тут переді мною те, про що не маєш ані найменшого поняття. Не випробовуй мого терпіння — йди ліпше спати. Поговоримо завтра.
— Не буду я говорити з вами завтра. Чого ви вчепились до мене? Дружина аж так сильно набридла? Може, не дозволяє чогось?
Перехопивши погляд Адама, вона затнулася. І що за дідько тягнув її за язик?
— Тобі не здається, що ти забуваєшся? — Адам усе ще намагався тримати себе в руках, проте в його голосі виразно вчувалися нотки роздратування. — Конче хочеш вивести мене з терпіння? Де ти взагалі нахапалася такої вульгарщини? Ніби ж у пристойній родині виховувалась.
Міцніше стиснувши губи, Анна з викликом глянула на Адама.
— До мене, я так розумію, бажання теж уже нема. І слава Богу. Маю вас доста! А жити тут я все одно не буду. Нехай дружина вас терпить, а я не зобов’язана… Ви не єдиний чоловік на світі.
Вона замовкла. Адам не лише якось занадто швидко опинився поруч, але й глянув на неї так, що їй розхотілося його дратувати.
— О, Боже, я зовсім не це хотіла сказати… Ви не зрозуміли…
Вона спробувала відсунутися, але Адам шарпнув її до себе з такою силою, аж тріснула по шву сукня.
— Слухай, Анно, я якраз дуже правильно тебе зрозумів. Що за муха тебе вкусила? Чого ти хочеш від мене? Не знала, що я одружений? Я приховував від тебе правду? Кривдив тебе? Удома ти і десятої частини не мала того, що маєш тут. Чого ти ще хочеш? Щоб я цілком ігнорував родину та дітей?
Заперечно хитнувши головою, Анна спробувала сісти, але Адам знов рвучко поставив її на ноги.
— Маєш рідкісний талант виводити людей з рівноваги, але мушу тебе попередити — мною маніпулювати ти не будеш. Ліжка і гарного личка тут замало.
Він продовжував так міцно стискати її плечі, що Анна врешті не витримала.
— Та відпустіть мене. Чуєте? Нічого я від вас не хочу… І вас я теж не хочу. Що я, чоловіка нормального не знайду? Теж мені, велике щастя. Йдіть собі до дружини та дітей та висувайте свої вимоги там.
Вона різко смикнулася і ненароком вдарила Адама ліктем в груди.
— О, Боже, я не хотіла.
Адам з силою стиснув її плечі.
— Та заспокоїшся ти нарешті чи ні? Роздягайся і лягай спати, — незвично різкими рухами він почав розщіпати її сукню, тоді роздратовано смикнув донизу. — Знов до біса ґудзиків.
Розгубившись, Анна не встигла зреагувати, і ґудзики градом розсипалися по долівці.
— Ви що, здуріли? Та як ви…
Проігнорувавши її обурення, Адам знов смикнув сукню донизу.
— Чого стоїш? Я тобі не покоївка! Роздягайся сама. Маю твоїх фокусів доста.
Злякано глянувши на Адама, Анна аж рота відкрила від подиву. Вперше бачила його в такому стані. Що на нього найшло? Шал якийсь?
Адам зміряв Анну ще одним роздратованим поглядом. Дивилася на нього так, ніби щиро не розуміла, що своїми словами зробила йому боляче, але була такою гарною зі своїм розтріпаним волоссям і округлими формами, що він мимоволі реагував на все це. Як взагалі сталося, що ця молода і наївна дівчинка так глибоко запала йому в душу? Здається, понад усе не хотів її втратити і майже ненавидів за те, що аж настільки сильно любив. Як вона взагалі зуміла так сильно узалежнити його від себе?
Нахилившись, Адам згріб сукню Анни в оберемок і швиргонув кудись у кут кімнати.
— Ну, і чого ти знов чекаєш? Тепер гратимеш переді мною невинність? Не награлася ще?
Дивлячись на те, як поводиться Адам, Анна насторожено притихла. Зовсім його не розуміла і справді починала боятися.
Раптом Адам із такою силою потягнув зав’язки її нижніх спідниць, що Анна мимоволі хитнулася і мало не впала.
— Я що, недоступною мовою з тобою розмовляю? Знімай усе це з себе.
Не розуміла ні його слів, ані погляду, ані надто агресивного поводження, а тому, майже машинально роздягнувшись, не відчула ніяковості чи сорому, лише неприємний холодок страху десь на рівні сонячного сплетіння.
Адам зміряв Анну ще одним роздратованим поглядом. Те, що вона аж така гарна, не додало йому доброго настрою. Навпаки — ще дужче розсердився, що вона саме така.
— Ну, і чого ти знов стоїш тут, як дівчинка? Забула, чого прийшла?
Безцеремонність поведінки Адама по-справжньому налякала Анну, і вона спробувала обуритися, проте це не справило на нього жодного враження.
— Усе. Досить. Хоч зараз помовч…
Так і не зрозумівши, що відбувається, Анна відчула сильний поштовх, спробувала втримати рівновагу, похитнулася, тоді відчула біль від падіння на землю і раптом опинилася притисненою до жорсткого килима вагою тіла Адама. Він навіть не спробував її поцілувати або трохи делікатніше торкнутися. Відразу і доволі жорстко відкрив для себе та вже не відволікався на жодні сентименти.
Злякано розплющивши очі, Анна насилу стримала сльози, які враз підступили до горла, і спробувала вивернутися, але не змогла навіть нормально порухатися. Лише відчула, як Адам перехопив її руку і боляче завів за голову. Ну, й нехай. Наперекір йому не буде впиратися та виказувати свій страх. Та й сили на боротьбу в неї немає. Він надто сильний та важкий. Аж дихати боляче… Нічого, зараз йому то минеться… Обов’язково минеться… Минеться?