Мелодія кави у тональності кардамону

Анна не знала, плакати їй чи сміятися, але якби в ту хвилину Адам потрапив їй під руку, розтерзала б його на дрібні шматки. Не пам’ятала, щоб іще коли-небудь ненавиділа його так сильно. З не меншою силою хіба продовжувала його любити.
— Я щось не так сказав? Може, якось пані образив?
— Що? — Анна насилу повернулася до реальності. — Образили? На Бога… Чим ви могли мене образити? Просто я не знала, що мені знов доведеться бути його коханкою. Думала — тепер житиму, як усі нормальні жінки, а він…
Співрозмовник Анни здивовано глянув на неї. Ще вчора уявляв собі ситуацію трохи інакшою, а зараз не знав, що й думати. Здається, ця панна не хоче бути коханкою одруженого чоловіка. І до його грошей їй байдуже. Та й не виглядає вона на блудливу жінку. Хто знає, що насправді штовхнуло її до чужого чоловіка. Не могла ж вона його любити. Може, він її примусив? І раніше не відчував жодної симпатії до цього надто самовпевненого та зарозумілого чоловіка, а зараз і поготів.
— Може, пані має якусь родину у Львові? Тепер, коли пані заміжня, можна спробувати помиритися з ними.
— Та нікого у мене нема. Батьки померли, а вуйко отримав доста грошей за мене від Адама. — Вона замовкла, дивлячись перед себе. Майже не усвідомлювала, що розповідає цьому чужому чоловікові таке, про що мала б мовчати. — Навіть брат нагнівався на мене. Вуйко налаштував його проти мене.
Вона закусила губи і спробувала зосередитись на якійсь думці.
— Думаю, вам треба помиритися з братом, — по хвилі роздумів зауважив її співрозмовник. — Брат найближча вам родина. Де він мешкає? У Львові?
— Так. У Львові… Я спробую… — раптом думки Анни отримали цілком інакше спрямування, і вона замовкла. А Тереза? Вона мусила знати про наміри свого брата. Святенницю з себе вдає, а насправді анітрохи не ліпша.
— Зачекайте. Я зараз, — відчуваючи, що мусить щось із тим зробити, Анна вибігла з кімнати. — Я цього так не залишу. Вони всі…
Ввірвавшись у кімнату до Терези, вона сердито перевела подих.
— Ви все знали і діяли заодно з братом? Так? Чому ви так повелись зі мною? Чому дозволили винайняти помешкання на Краківській? Я ж казала, що не хочу бути коханкою Адама, казала, що хочу залишитися сама, казала, що маю його доста, а ви мене обдурили! Як ви могли? Я вам так вірила!
У відповідь на звинувачення Тереза й бровою не повела, терпляче дочекалась, доки в Анни закінчиться бойовий запал, а тоді, скориставшись із того, що та на декілька секунд замовкла, спокійно запитала:
— І що ти хочеш від мене? Заміж тобі вийти допомогли, жити ти маєш де, всі формальності залагодили, гроші дали, навіть розголосу не було, а в сторожі я до тебе не наймалась. Ти сама собі господиня. Не захочеш — ніхто тебе насильно до Адама в ліжко не покладе. Маєш можливість жити, як порядна жінка, і якщо захочеш, то так і житимеш.
На крок відступивши, Анна здивовано глянула на Терезу, болісно скривилася і раптом, не стримавшись, розсміялась. Здається, всі вони — Адам, Тереза, її вуйко, навіть Анеля — чудово порозумілися одне з одним, і лише вона стала слухняною лялькою в чужій грі.
Враз переставши сміятись, Анна розвернулася і вийшла геть. Усе закономірно. Занадто багато чужих інтересів перетнулося у площині їхніх із Адамом стосунків. Висувати претензії смішно. Вона сама в усьому винна. А Адам? Із його характером інакше він просто не міг повестися. Як вона взагалі повірила, що він відступився?
  
Розділ 8
 
Відтоді, як Анна залишила помешкання Терези, проминуло лише два тижні, проте вона вже зараз почувалася значно впевненіше. Адам не з’являвся, а чоловік, за якого вона нещодавно вийшла заміж, зігравши перед сусідами свою роль, дав їй повну свободу дій. Не довелося навіть нікому нічого пояснювати. Той пан не лише зробив це за неї, але й на людях поводився так, ніби й справді був її законним чоловіком. Допоміг із переїздом, залагодив дрібні побутові проблеми, познайомився з сусідами і декілька днів старанно вдавав, ніби мешкає тут разом із нею, а якось ввечері привів до неї брата. Судячи з усього, Андрій повірив якійсь байці й сприйняв за щиру правду те, що вона вийшла заміж. Губилася у здогадах, проте відверто поговорити з братом не наважувалася. Врешті, не витримала і напряму запитала про це фіктивного чоловіка.
— Перепрошую пана, але я мушу знати, що ви сказали моєму братові, — Анна хапнула ротом повітря і замовкла. Вона таки нервує, і дитинка у ній, ніби відчуваючи хвилювання мами, завовтузилася сильніше. — Ви ж не сказали…
— Звичайно, ні. Вашої таємниці я не зрадив. Сказав, що ви чекаєте дитину від мене і що саме тому ми одружились. Не знаю, чи повірив ваш брат мені, але виглядало все так, ніби йому з душі тягар зсунувся. Думаю, він теж вирішив, що одружена жінка — це таки краще, аніж самотня панна з дитиною на руках.
Нерішуче усміхнувшись, Анна кинула на того чоловіка обережний погляд.
— Я вдячна панові за допомогу. Іноді Андрій трохи нестриманий. Не варто сприймати його слова серйозно.
— А я й не сприймав їх серйозно. Самі розумієте, що вони не мають до мене жодного стосунку.
Анна опустила очі й обережно торкнулася живота.
— І все одно я вдячна панові за допомогу. Ви не мусили того робити.
Той усміхнувся, ніби й сам подивувався з того, що таке сталося.
— Просто мені хотілося щось для пані зробити, і я діяв на власний розсуд, — він знов ледь усміхнувся Анні. — Може, коли згадаєте мене і помолитесь за мене. Завтра вранці я їду з міста. Знов побачу вас не раніше, аніж влітку наступного року. Сподіваюсь, до того часу ви не лише бавитимете дитину, але й забудете все погане, що було у вашому житті… Направду, сердечно вам того бажаю.
Не втримавшись, Анна і собі всміхнулася.
— Панові теж бажаю успіхів і щасливої дороги. Знаєте, я вдячна долі, яка послала мені саме вас.
Прощаючись, Анна ненароком знов зазирнула в очі того чоловіка. Щось його непокоїло, не дозволяло відволіктися, щось муляло, як незручне взуття. Здається, у нього теж море невирішених проблем і клопотів. Прикро, бо хотіла йому добра.
Кивнувши на прощання, Анна відчула легкий жаль. Усе ж таки той чоловік повівся з нею значно краще, аніж вона заслуговувала. Їй пощастило, і він виявився гарною людиною.
Повернувшись додому, Анна роззулася і присіла на стільчик у передпокої. В помешканні була сама, але анітрохи не відчувала самотності. Навпаки — ще й досі насолоджувалася спокоєм та тишею, якої була позбавлена у Терези. А Адам? Він не з’являвся, і, здається, це найкраще з того, що він міг зараз зробити. Про їхні стосунки і раніше майже ніхто не знав, а тепер усе це поступово втратить актуальність, перегорить, витісниться іншими подіями, а згодом відійде у минуле. Довго згадують і обговорюють лише те, що вийшло на широкий загал, а потаємні історії, які завжди є у родинних закамарках, без нагальної потреби на поверхню не витягують. Закономірно і дуже милосердно. Не доведеться все життя розплачуватися за те, що не протривало й року.
Притримуючись за стіну, Анна встала. Усе складається дуже просто і до нудоти банально. Тисячі подібних історій траплялися раніше і траплятимуться потім — тоді, коли їх із Адамом уже не буде на світі. Шкода лише, що від того нітрохи не легше. Говорити про банальність легко лише тоді, коли вона не обвалюється на твою власну голову.
Готуючи обід, Анна продовжувала думати про Адама. Чи любила його зараз так само сильно, як раніше? Сама собі поставила це запитання і сама собі подивувалася, бо любила.
Вона присіла біля столу. Отримала не остаточно заплямовану репутацію, байдужі, а не зацікавлені погляди сусідів, ілюзію добропорядного життя, надію на краще життя для дитини, а ще самотні вечори, ночі та дні. Цікаво, це винагорода така чи покара?
Анна нахилилась і притиснулася чолом до гладенької поверхні столу. У відповідь на різкий рух дитина збурено ворухнулася в ній, і Анна випросталася. Тепер це маленьке життя важливіше, аніж будь-що інше, і вона до останнього його захищатиме.