Мелодія кави у тональності кардамону

Адам роздратовано стиснув губи.
— Поводишся, як мала дитина, а не як доросла жінка. Нікуди ти не поїдеш. Запам’ятай собі це раз і назавжди. Моя дитина не виховуватиметься незрозуміло де, невідомо ким і не знати як. Про це я подбаю.
Анна нервовим жестом запахнула на грудях шаль.
— А я вам не дружина і не служниця. Маєте вдома жінку, дітей, прислугу — от і керуйте собі ними, а я того «щастя» маю по саму зав’язку. Де захочу — там і замешкаю. У мене теж чоловік тепер є. Інших опікунів я вже не потребую.
Ледь примруживши очі, Адам іронічно скривився.
— Аж так добре тобі не є і не буде ніколи. Слава Богу, це питання я теж контролюю.
Нічого не відповівши, Анна відвернулася. Якщо зараз скаже хоч слово — обов’язково розплачеться і сама відмовиться від своїх слів.
— Ну, і чого ти мовчиш? Знов випробовуєш моє терпіння?
Відчувши аж надто різкий поштовх дитини в собі, Анна мимоволі притиснула долоню до живота. Зараз дитина у ній штовхалася сильніше, аніж звичайно. Напевно, знервованість та неспокій матері передається і їй.
— Я шкодую, що приїхала сюди, — щільніше загорнувшись у шаль, Анна спробувала дихати глибше. — Зараз нізащо б того не зробила. Ідіть і більше не приходьте до мене. Моє бажання бачити вас ви аж ніяк не контролюєте.
Обдарувавши Анну доволі красномовним поглядом, Адам, проте, стримався від ще одного іронічного зауваження.
— Бачу, ти сьогодні не в гуморі. Прийду тоді, коли матимеш кращий настрій… І не надумай кудись виїздити. Усе одно знайду. Щойно тоді, а не зараз матимеш справжні проблеми.
На якусь мить Анна розгубилась, проте відразу прибрала байдужого вигляду.
— Моя найбільша проблема — ваша тут присутність. Мрію про той час, коли взагалі вас не бачитиму. І не приходьте — все одно не відчиню двері.
Глянувши на неї, як на людину не цілком адекватної поведінки, Адам різко розвернувся і вийшов геть. Ще за мить вхідні двері голосно гримнули, і на тлі цілковитої тиші цей різкий звук відлунив у голові Анни болем.
Затиснувши вуха руками, вона схлипнула і нарешті дозволила собі розплакатися. Що ж вона наробила? Усе ж так добре було. Адже бачила, що Адам хоче бути з нею та дитиною, а вона не залишила собі та йому жодного шансу на спільне життя. Навіщо вона сказала все це Адамові? Навіщо збрехала? Вона ж його любить. Любить понад усе на світі.
  
Розділ 10
 
Якось непомітно збігло ще декілька днів. Адам не навідувався, проте в кінці тижня Анна зустріла його тоді, коли вранці виходила з будинку. Судячи з усього, він спланував собі цю зустріч заздалегідь, бо, побачивши її, анітрохи не здивувався, а відразу підійшов. Розуміла, що мусила б розвернутись і втекти, проте за ці дні злість перегоріла і категоричність суджень похитнулась у бік обережності.
Адам привітався і, ніби нічого особливо не сталося, пішов поряд. Він не сердиться?
Анна кинула на нього швидкий погляд з-під крисів свого капелюшка і зловила на собі вивчаючий погляд у відповідь. Внутрішньо напружилась у передчутті неприємного з’ясовування стосунків, проте Адам заговорив про щось несуттєве, другорядне, і вона не помітила, як втягнулась у розмову. Навіщось розповіла, що помирилася з братом, що треба до справжніх холодів перекласти п’єц у кімнаті, бо він погано тримає тепло і сильно вистигає за ніч, що почувається на диво добре, бо нічого не болить і не турбує. Розуміла — не мала б йти поряд із Адамом, не мала б говорити з ним, навіть дивитися на нього не мала б, проте чомусь не розверталася, не йшла геть, а продовжувала йти, говорити і навіть усміхалася йому. Та й Адам весь час намагався торкнутись її руки, підтримати під лікоть і дивився на неї так, як дивляться лише на кохану жінку. Не випадкова зустріч малознайомих людей, як це мало б виглядати для сторонніх людей, а балансування на межі вкрай скандальної поведінки.
Зупинившись на Головній площі біля фонтану з Нептуном, Адам запитально глянув на Анну.
— Зайдемо в цукерню? — не так запропонував, як поставив він її перед фактом. — Зараз там малолюдно.
Зайшовши досередини, Адам обрав місце у найдальшому закутку зали, допоміг сісти Анні, зробив замовлення. Знов зосередив свою увагу лише на ній, і Анна раптом відчула, що реальність зі своїми картинками та звуками зсунулася кудись убік, попливла та набула ознак розмитого фону. Почувалася так, ніби вони з Адамом тут самі, цілу вічність разом і не мають жодних проблем у житті. Саме з ним їй добре, затишно, надійно. Він чоловік усього її життя.
Насилу примусивши себе отямитися, Анна без ентузіазму поводила ложкою в креманці з морозивом.
— Ви намарно витрачаєте час. Я все одно не хочу, щоб ви приходили до мене. Невже це важко зрозуміти?
Ледь примруживши очі, Адам не так слухав Анну, як спостерігав за нею. Навіщо вона примушує себе говорити те, чого не відчуває? Що це — муки сумління чи цілком зрозумілий для жінки в її стані страх?
Не дослухавши, він обірвав Анну на півслові.
— Чого ти боїшся? Я ж не збираюсь афішувати наші з тобою стосунки.
Повільно звівши очі, вона розгублено усміхнулась і нічого не відповіла. Якийсь час замислено крутила в руках ложечку і навіть не помічала, як густі краплі розталого морозива стікають їй на пальці.
— Я не боюся, — нарешті озвалася вона. — Просто я не хочу бути чиєюсь коханкою. Я втомилась і хочу поїхати кудись далеко від усього цього… — Вона витягнула носовичок і заходилася витирати липкі від морозива пальці. — Хотіла б мешкати там, де мене ніхто не знає. Винайняти нове помешкання. Я тепер заміжня жінка і можу…
Дивлячись на Анну, Адам мовчав. Усе іще сподівався почути від неї щось розумніше, проте вона продовжувала затято розповідати, як могла б облаштуватися на новому місці, і він не витримав.
— Усе. Досить. Примусово тримати тебе біля себе я не буду. Зараз ти все одно того не оціниш. Зроблю так, щоб і не тобі, і не мені. Попрошу Терезу заопікуватись тобою, а сам наразі не приходитиму до тебе. Ти згодна?
Зауваживши, як злякано глянула на нього Анна, він скривився.
— Не намагайся сперечатись. Без сенсу. Про жодні поїздки за межі Львова я не хочу чути. Ти мешкатимеш тут — і крапка.
Слабо повівши плечима, Анна промовчала. Справді, щось говорити нема сенсу. Адам звик тримати ситуацію під контролем, і з тим нічого не вдієш. Здається, вона ніколи не вирветься з замкненого кола і вони безкінечно мучитимуть одне одного. Хоча… Шанс вирватися з кола завжди є, нема лише гарантії, що це нове коло не виявиться наступним витком спіралі, який знов перетвориться у коло.
Адам уважніше придивився до Анни. Не лише звик до неї, але, здається, справді дуже сильно любив. Нічого, вона заспокоїться і незабаром сама все зрозуміє. Треба дати їй трохи часу на відпочинок.
Він обережно взяв її руку у свої долоні.
— Не робіть цього, — безпомилково вловивши його настрій, злякано прошепотіла вона. — Довкола люди.
— Дай спокій. Мені набридло жити озираючись.
Висмикнувши долоню, Анна рвучко підвелася з крісла.
— А мені якраз не набридло. Я йду додому. І не відпроваджуйте мене… Дуже вас прошу. Не хочу, щоб нас бачили разом.
Ледь похитнувшись, вона доволі незграбно обминула столик і зупинилася, бо Адам теж підвівся і заступив їй дорогу, а вона з теперішніми своїми габаритами вже не змогла протиснутися у вузьку щілину між ним та сусіднім столиком.
— Не затримуйте мене. Я боюся.
— Чого?
— Насамперед себе. А найдужче того, що ви не дотримаєте слова і знов приходитимете до мене.
Піймавши здивований погляд Адама, Анна перевела подих, обережно обійшла столик із іншого боку і пішла до виходу. Нічого страшного не відбувається. Це ще не кінець світу. Вона просто вирішила жити нормальним життям. Хіба це погано? Принаймні, для дитини так краще.
Вийшовши на вулицю, Анна роззирнулася довкола. Найнеприємніше зараз хіба те, що в обличчя дме пронизливий холодний вітер, що падає сніг і що треба бути дуже обережною, аби випадково не посковзнутися та не впасти на мокрій від першого снігу бруківці.