Мелодія кави у тональності кардамону
Зітхнувши, заходилася витирати шибу. Від нічого робити, спочатку окреслила пальцем коло на склі, тоді почала замислено вимальовувати вигадливий візерунок. Цікаво, де зараз Адам? Чому не приїздить? Він так довго домагався її, а зараз ніби забув про її існування.
Анна замислено провела пальцем лінію вздовж усієї шибки і, відірвавши палець від скла, на мить приклала його до губ, а тоді, так само зосереджено дивлячись перед собою, вивела на шибці слово «Адам». Розгублено глянула на букви і почала повільно витирати їх одну по одній. Дійшовши до останньої, притиснула до шибки долоню й одним рухом стерла все, що тільки-но написала. Невже так само доведеться стерти і свої спогади про Адама?
Вона ще раз провела долонею по шибці й визирнула на вулицю. Здається, хтось зайшов у подвір’я. Але хто? Через мокру шибу нічого не роздивишся.
Похапцем повитиравши скло, вона придивилася до чоловіка, який ішов стежкою до ґанку. Адам?
На мить Анна завмерла з притисненою до скла долонею, тоді підхопилася з лави і кинулася в сіни. Злякано хапнула ротом повітря і завмерла, втупившись поглядом у клямку, тоді зробила мимовільний крок уперед, побачила, як двері відчиняються, а ще за мить опинилася в обіймах Адама. Притиснулася головою до його грудей, глибоко вдихнула холодне повітря, яке приніс він знадвору на одязі, і відчула смак сніжинок на губах. Боже, як же сильно вона скучила за Адамом. До божевілля.
Анна підвела голову і раптом зустрілася з теплом його губ. Здається, саме цього їй хотілося всі ці дні — розчинитися, розтанути, перестати існувати в обіймах коханого чоловіка.
Адам відхилився. Дивився на неї так, ніби побачив її вперше або сприймав трохи інакше, аніж раніше, а тоді обережно торкнувся долонею її обличчя.
— Я скучив за тобою.
Ледь нахиливши голову, Анна притулилася щокою до його руки і заплющила очі. Як же сильно вона любить цього чоловіка. Понад усе на світі.
Адам знов якось замислено глянув на неї і зітхнув.
— Скажи, навіщо ти розповідала моїй тітці про свою родину?
Нічого не розуміючи, Анна підвела голову.
— А хіба не можна?
— Аж так детально не бажано. Тепер моя тітка не лише все знає, але й написала листа твоїй тітці та переконала її приїхати до Львова… Ще й твій вуйко не встиг вчасно мене про це попередити…
Мало що розуміючи, Анна здивовано глянула на Адама.
— А чому вуйко мав вас попереджати?
Адам глянув на неї майже з жалем. Історія, звичайно, не з найліпших, але нічого особливого в ній теж немає. Усе доволі банально та просто. Доки можна не розуміти очевидного? Могла б уже й сама здогадатися.
— Послухай, між мною та твоїм вуйком існує певна домовленість. Нічого виняткового, просто я хотів скандал із твоїм зникненням залагодити без зайвого шуму та з вигодою для нас усіх. Ти ще не зрозуміла цього?
Анна нічого не відповіла, лише глянула на Адама майже з острахом.
— Думаєш, я сам не знаю, як це виглядає? Мені теж не надто приємно, але твій вуйко і без мене намагався використати тебе для залагодження власних інтересів. Мені не довелося вигадувати чогось оригінального.
Анна розгублено кліпнула. Неясна підозра з кожною секундою ставала дедалі виразнішою.
— Неможливо. Після смерті мами вуйко заопікувався нами. Якби не він…
Адам скептично скривився.
— Якби не він — зараз у вас із братом залишився б спадок по мамі, а у вас практично нічого немає. Зрештою, тепер розплутувати цю справу все одно безнадійно… Та й скільки там того спадку було.
Анна спробувала дихати глибше. Неможливо, щоб це було правдою. Вуйко, звичайно ж, не надто щедрий і характер у нього не з найлегших, проте обікрасти їх із Андрієм він не міг.
— Ви щось плутаєте. Мама довго хворіла, і коли вуйко забрав нас до себе, нічого вже не залишилось. Хіба боргів великих не було.
Адам іронічно хмикнув.
— Згоден — великих боргів не було. Були будинок, земля й особисті речі. Тобі не спадало на думку, де все це поділось і чому твій вуйко так швидко позбувся будинку? А може, ти знаєш, де зникли гроші від його продажу? Зрештою, твій вуйко теж трохи витратився на ваше з братом утримання і йому хотілося щось собі з того компенсувати. Я так розумію, з грошима йому взагалі категорично не складається. Забула, як він надумав віддати тебе заміж за компаньйона, якому заборгував велику суму грошей?
— Заборгував? Але ж… Про борг вуйко нічого мені не казав.
— А навіщо йому таке казати? Добре, що на той час я мав вільні кошти. Тепер твій вуйко винен гроші мені, а не своєму компаньйону. Дуже вигідна, між іншим, угода. Тепер я можу керувати ситуацією на свій розсуд.
— Неправда… Ви наговорюєте на себе… Ви не могли…
— Чому не міг? Знаєш, я якось не відчуваю провини через те, що узалежнив твого вуйка від себе. Звичайна взаємовигідна угода. Він не втручатиметься в наші з тобою стосунки, а я не вимагатиму повернення боргу. Нічого нового я не вигадав. Тебе це дивує?
Анна з таким жахом дивилася на нього, що Адам мимоволі відчув роздратування.
— А як ти думала, я взяв тебе до себе? Без згоди твого вуйка? Мені що, проблем бракує в житті? Зрештою, я теж пообіцяв усе це не афішувати. Скандал із твоїм зникненням і без того позначився на репутації вашої родини. Не розумію тільки, який сенс у збереженні таємниці зараз. Насамперед твій вуйко мав би домовитися з власною жінкою, а потім висувати якісь умови мені.
Кусаючи губи, Анна все ще намагалася тримати себе в руках. Що вона, лялька їм якась? Хочеш — сюди покладеш, хочеш — туди поставиш. Забавку собі зробили з її життя.
— То вуйко просто вирішив продати мене, а ви собі купили. Хто ж я тоді для вас? Вдале вкладення капіталу?
Адам зміряв Анну зацікавленим поглядом. Манера висловлення у неї, звичайно, своєрідна, проте суть справи вона вловила дуже чітко. Тільки йому зовсім не хотілося саме такого трактування ситуації.
— Знаєш, не все так однозначно і цинічно, як виглядає на перший погляд. Є певні нюанси…
— Господи, та які ще нюанси, — Анна вже насилу стримувала сльози. — Якщо не купили — так перекупили. Ви хоч задоволені таким надбанням? Сподобалось?
Відчуваючи, що йому починає все це набридати, Адам обірвав її на півслові.
— Не треба грати тут переді мною ображену невинність. Я не примушував твого вуйка створювати борги і не пропонував йому розраховуватися за них тобою, а лише використав ситуацію з вигодою для себе. Та й ти, здається, не надто опиралася.
Вражена прямолінійністю і відвертою цинічністю аргументів Адама, Анна не знайшлася з відповіддю. На мить заховала обличчя в долонях, проте відразу знов підвела голову.
— І давно вуйко все це знає?
— Достатньо для того, щоб розібратись у ситуації.
Вражена почутим, Анна промовчала. Хотілося втекти від усього цього кудись подалі, але куди? До Андрія? Додому? А сенс? Вона нікому там не потрібна.
Намагаючись ще щось для себе зрозуміти, вона знов зосереджено глянула на Адама.
— Не розумію, навіщо обіцяти вуйкові зберігати все це в таємниці? Я могла відразу замешкати з вами. Все одно ви живете в сепарації з дружиною.
Адам здивовано звів брови.
— Чому в сепарації? Я такого ніколи не казав… І взагалі, до чого тут це.
Відчуваючи, що ось-ось розплачеться, Анна промовчала. Адам і справді ніколи не казав, що не живе з дружиною. Вона сама щось таке собі надумала.
Вловивши щось зовсім розпачливе в поводженні Анни, Адам важко зітхнув.
— Напевно, не треба було тобі все це розповідати.
Анна знов промовчала. Їй було майже фізично боляче від несподіваного жалю за втраченим своїм минулим, за невинністю своїх думок, вчинків, відчуттів. Невже ситуація настільки гидка? Що ж тепер робити? Куди йти? У чому шукати розраду? Чому Адам поставив її у таке принизливе становище? Аж так сильно хотів її?
Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Адам пригорнув її до себе.
— Не переймайся. Зараз складемо речі й підемо звідси. Декілька днів поживеш у мене… Твій вуйко сам винен, що я мушу забрати тебе до себе.