Мелодія кави у тональності кардамону

Потупивши погляд, Анна якось не надто оптимістично усміхнулась у відповідь. Знала б ця пані, якою насправді є ситуація, — ніколи б такого не сказала.
— Ні, заміж я взагалі не вийду. Це вже вирішено.
Усміхнувшись на таку наївність, Анеля, проте, вирішила промовчати. Очевидно, щось дуже серйозне примушує цю панну говорити таке. Може, якась життєва драма чи розчарування?
Вона ще раз придивилася до Анни. А от репутація в цієї дівчини має бути бездоганною, інакше її б не приймали тут. Зрештою, у неї гарні манери, правильна мова, вона добропорядна на вигляд і приємна у спілкуванні. Дивно, що Тереза не залишила дівчину в себе. За її постійної потреби кимось опікуватись ця — ідеальний об’єкт. Цікаво, хто попросив Терезу подбати про неї?
Анеля знов підійшла до вікна і, відхиливши фіранку, визирнула на вулицю. Як завжди, коли діти були не з нею, починала непокоїтися, коли ті затримувалися хоч на п’ять хвилин. Ще й Войцех іноді так поводиться, що мимоволі переживаєш, аби не сталось чогось поганого.
— Ну, нарешті, — здалеку помітивши дітей, які в супроводі няньки з’явилися на іншому боці вулиці, Анеля зітхнула з полегшенням. — Я вже почала непокоїтись.
Не втримавшись, Анна й собі визирнула на вулицю. Отже, у цієї пані двоє дітей — син років дев’яти-десяти і маленька чотирирічна донечка. Гарні діти. Особливо дівчинка. Зграбна, мила, з пишним, як у мами волоссям, така ж бездоганна постава та рухи.
— У пані такі милі та чемні діти.
— О, так. Особливо Войцех, — не втрималася від іронічної усмішки Анеля. — Думаю, він ще проявить себе сьогодні.
Ніби на підтвердження її слів, малий раптом вирвався наперед і у своєму святковому костюмчику спробував залізти на огорожу одного з сусідніх будинків — підтягнувся на руках, перекинув ногу через штахетину, за щось зачепився, проте в останню мить няньці вдалось відчепити його штанину від паркану та обережно стягнути малого на землю.
Кроків десять Войцех ішов більш-менш спокійно, проте зауважив за огорожею вже іншого будинку собаку, не втримався, знов вирвався наперед і дрючком, затисненим у руці, протарабанив уздовж усієї огорожі по штахетинах перед носом у розлюченого пса.
Пес кинувся лапами на огорожу, зайшовся гавкотом, проте з ланцюга не зірвався.
Від несподіванки сестра Войцеха зойкнула і злякано схопилася за спідницю няньки.
— Якась покара, а не дитина, — Анеля сердито стиснула губи. — Уже й ця нянька не дає з ним раду.
Не передчуваючи жодних проблем, Войцех спокійно злегковажив зауваження няньки і за декілька секунд почав уважно приглядатися до калюж, які залишилися після нічної зливи.
Не дійшовши до найближчої кроків зо три, відволікся на голубів, які спокійно походжали по хіднику, і з відчуттям конче потрібної справи замахнувся на них, а коли голуби дружно здійнялися в повітря, відчуття конче необхідної справи змінилось у ньому на щирий захват та задоволення від вдало виконаного маневру.
Прослідкувавши захопленими очима за розполоханими голубами, Войцех раптом зауважив у вікні маму. Судячи з виразу її обличчя, вона вже давненько за ним спостерігала і зовсім не поділяла ні його радості, ані ентузіазму.
З жалем глянувши на калюжу перед собою, Войцех неохоче обійшов її і поплівся поряд із сестрою та нянькою до брами.
Перехопивши погляд Анелі, Анна невпевнено усміхнулася їй.
— Знаєте, мій брат теж колись був таким непосидющим хлопчиком. Мама постійно мала з ним клопіт. Потім пішов на навчання і змінився до невпізнання. Тепер такий серйозний молодий чоловік, аж не віриться, що колись жив на суцільних збитках. Думаю, він донесхочу надурівся у дитинстві й тому зовсім втратив до того інтерес. Ваш хлопчик теж такий.
Слабо всміхнувшись, Анеля відійшла від вікна. Зауваження цієї панни видалося їй доволі кумедним. Якщо керуватись її логікою, то у майбутньому Войцех мав би стати зразком чемності.
Раптом двері рвучко розчинились і до покою не так увійшли, як забігли діти. Властиво, забіг хлопчик, а дівчинка, перш аніж увійти, затрималася при порозі й вже тоді ступила декілька невпевнених кроків досередини.
Не надто переймаючись тим, що в кімнаті хтось чужий, а може, й не зауваживши того, Войцех підбіг до мами і міцно обійняв її руками за шию. Очі його радісно блиснули. Знав, що мама так сильно його любить, що не здатна довго сердитися. Якщо він не потрапив під гарячу руку, то тепер жодної небезпеки немає.
Анеля пригладила розкуйовджене волосся сина і нагадала, що він забув привітатися. Малий у неї, звичайно, доволі нечемний, неуважний, занадто імпульсивний, проте він завжди був таким — неспокійним, не по літах розвиненим та непосидючим. Звичні покарання не мають на нього жодного впливу, слова не допомагають, проте їй завжди вдається тримати його у руках. Принаймні, попри свої не завжди мудрі витівки, великої шкоди Войцех нікому ще не завдав, жорстокості чи люті в ньому немає, а образи він довго не пам’ятає. У Люцини інакший характер. Дівчинка тиха, заглиблена в себе і дуже вразлива. Перш аніж підвищити на неї голос, доводиться добре подумати. Іноді вартує не так сварити її або карати за провини, як втішати чи витирати сльози.
Трохи соромлячись, Люцина чемно привіталася з Анною і, скоса глянувши на неї, підійшла до мами.
Обійнявши доньку, Анеля поцілувала її в нахилену голівку і, присівши на канапу, посадила малу собі на коліна. Та міцно притиснулася до неї і, все ще з недовірою приглядаючись до незнайомої панни, завмерла, обіймаючи маму ручкою за шию.
Анна відвела погляд. Добре було б і собі мати таку гарненьку дівчинку. Так іноді хочеться пригорнути до себе ось таке невинне створіння, поцілувати маленькі пальчики, пухнасте волоссячко, а ще дитина належала б лише їй. Це не чужий чоловік, який, хай там що, але ніколи їй не належатиме.
Почувши, що знов відчиняються двері, Анна озирнулася. До кімнати зайшла пані Тереза, вже переодягнена у святкову сукню і, судячи з усього, у пречудовому настрої.
Побачивши іменинницю, діти побігли її вітати, а Анна мимоволі відчула себе зайвою. Здається, вона опинилася втягнутою в життя чужої родини.
— Але ж ви виросли, — розцілувавши дітей, Тереза усміхнулася їм. — Зовсім великими стали. Я теж маю для вас подарунки. Ходімо до дитячої, подивитесь, що я вам приготувала. Скажете, чи догодила.
Захоплених передчуттям приємного сюрпризу, малих не довелося просити двічі. Їх як вітром здуло.
— Дивіться, тільки чемними там будьте, — навздогін їм кинула Анеля. — Войцеху, ти мене чуєш?
Вона перевела погляд на свою сукню. Зістрибуючи з її колін, Люцина необережно зачепила пряжкою черевичка низ сукні й ненароком надірвала тканину.
Анна теж мимоволі прослідкувала очима за напрямком погляду Анелі й теж зауважила розірвану сукню.
— Не переймайтесь. Я зашию. У мене навіть нитки відповідного кольору є.
Вона вклякнула на коліна і почала роздивлятися низ сукні.
— Спідниця майже й не постраждала. Я все це зашию так, що ніхто й не помітить.
Анеля здивовано глянула на Анну.
— Ви не мусите того робити… Принаймні, я можу зробити це сама.
Підвівши голову, Анна усміхнулася. Що поганого у тому, що їй хочеться допомогти? Це така незначна послуга, що й говорити не варто.
— Не переймайтесь, тут роботи на п’ять хвилин часу.
Майже завершивши роботу, Анна почула, що двері покою відчиняються, і озирнулася. До кімнати стрімко увійшла Тереза і, не роздивляючись, відразу підійшла до Анелі.
— Думаю, вам ліпше вийти. Я його не попередила, і зараз він у не надто доброму гуморі…
Анеля поривчасто підвелася на ноги, зробила крок до дверей, але відчувши, що її щось не пускає, зупинилася.
— Перепрошую панну. Напевно, я потім сама все це дошию. Маю нагальну родинну справу.
Інтуїтивно відчувши, що Анелі зараз не до розірваної сукні, Анна похапцем відірвала від недошитої спідниці нитку і вже хотіла підвестися з колін, але глянула на двері й заклякла.
На порозі кімнати стояв Адам і з таким очевидним подивом дивився на картину, яка перед ним відкривалася, що їй аж серце затремтіло від недоброго передчуття. Чому він прийшов саме сюди?