Мелодія кави у тональності кардамону

Цілком не минулося, проте до ночі боліло не надто сильно. Може, вдасться перетерпіти і дочекатись до ранку? Вона вперше народжує, а коли вперше — то, кажуть, це довго триває.
Черговий напад болю примусив Анну підвестися з ліжка. А якщо пологи розпочнуться вже незабаром? Вона ж не знає, що тоді робити.
Тамуючи в собі напад болю та паніки, Анна почала вдягатися. Таки дотягнула до глухої ночі. Що тепер робити? Куди йти? Кого кликати на допомогу?
Вона підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Ні, якось там незатишно і надто темно. Треба зачекати хоча б до світанку.
Напад болю минувся, і Анна знов лягла на ліжко. Поклала руку на живіт, прислухалася до себе. Дитина рухалась як звично, і це трохи заспокоїло. Може, нічого страшного не станеться. Скільки там до світанку? Декілька нещасних годин.
Ще один напад болю Анна витримала більш-менш розважно. Наступний, значно сильніший, примусив її підвестися з ліжка. Коли минулося, лягати вже й не намагалася. Запанікувала по-справжньому. Хіба можна бути такою нерозсудливою? Адже знала, що так станеться. Знала, але якоїсь біди тягнула. Дотягнула?
Закусивши губи, вона лягла на підлогу і мовчки витримала ще декілька нападів спазмів, а потім навіть міцно зціплені зуби не допомогли поводитися розважно. Від гострого болю в крижах, попереку і животі мусила тихенько застогнати. Усе. Далі тягнути нікуди. До світанку надто далеко. Не дотягне. Народить тут сама.
Однією рукою тримаючись за живіт, а другою за стіну, Анна поволі встала. Зігнувшись, перечекала, доки біль стихне, і розігнулася. Відчувала в собі якусь дивну зосередженість. Доки біль не повернувся, взяла зі столу свічник і вийшла з помешкання. Тепер уже однаково, що думатимуть про неї сусіди. Тільки щоб допомогли.
Зійшовши сходами нагору, Анна постукала в найближчі двері й перевела подих. Спокійно почекала декілька хвилин, тоді, передчуваючи наближення чергового нападу болю, обхопила живіт рукою і примусила себе не стогнати.
Двері відчинив літній пан. Не лише трохи знала його, але й відчувала до того пана певну довіру. Зустрічаючи її на вулиці, він завжди не лише приязно усміхався їй, але зупинявся поговорити, а одного разу навіть допоміг донести до помешкання важкі пакунки.
— Прошу в пана… вибачення, — долаючи біль, Анна говорила, роблячи великі паузи між реченнями. — Я пана розбудила… Але, здається, до ранку я вже не дотягну… Моя дитина… Пан розуміє… Я мешкаю сама… Може б, пан був такий до мене дуже добрий і привів лікаря або ж повитуху. Я скажу панові, де вони мешкають.
Анна замовкла. Біль примусив її зігнутися навпіл і закусити губи. Насилу втримала в руках свічник.
— О, Єзус-Марія, — сусід кинувся до неї, щоб підтримати під руку. — Та ж пані народжує. Маю трьох заміжніх доньок і добре розумію, що то таке. Нехай пані не денервується. Я зараз вдягнусь і піду. Може, я вам допоможу дійти до помешкання?
Заперечно хитнувши головою, Анна перевела подих.
— Я сама. Мені вже ліпше… Направду, мені дуже прикро, що я мусила пана розбудити.
Сусід із докором глянув на Анну.
— Пані мала б зробити то раніше. Не треба стидатись свого стану. Розумію, як то важко молодій вдові в такій ситуації. А де мешкає ваш лікар?
Почервонівши, Анна опустила очі. Геть-чисто забула, що вона ще й вдова.
Розповівши, як знайти лікаря, а заодно й повитуху, Анна повернулася до свого помешкання. Саме вчасно — новий напад переймів прихопив її посеред передпокою і примусив застогнати.
Тримаючись за стіну, вона дошкутильгала до кімнати. Аби той пан привів хоч когось. Щось надто сильно притискає. Можна й не дочекатися на допомогу.
Марно сподівалася. Сусід не повідомив жодної втішної новини. Ані лікаря, ані повитухи дома не застав. Гірше — не було навіть того лікаря, який мешкав поряд і до якого він зазвичай звертався сам.
Анна аж руки заломила з відчаю. Це ж треба мати таке «щастя». Майже неймовірний збіг обставин, проте чомусь саме так найчастіше і трапляється.
— Може, я покличу до пані якусь сусідку? — розгублено дивлячись на Анну, запропонував сусід. — Чи, може, у пані є родичка, яка мешкає поряд? Здається, хтось до пані тут приходив.
Вона завагалася. Уплутувати в це сестру Адама зовсім не хочеться, але…
Різкий біль примусив Анну знов зігнутися навпіл і приглушено застогнати. Здається, часу на довгі роздуми вже нема. А, нехай.
— Я скажу адресу, але прошу пана поспішати. Здається, я вже не зможу довго чекати.
Зачинивши двері, Анна міцно притиснула долоню до рота. Та що ж воно так сильно болить? Уже зараз годі витримати, а що буде потім?
Намагаючись поводитись розважно, вона витягнула стос чистої білизни, нагріла води, перестелила ліжко. Чергові перейми примушували до крові закушувати губи, проте намагалася не стогнати і не жаліти себе. Від страху та хвилювання врешті почала тремтіти і нічого не змогла з собою вдіяти. З кожною хвилиною нервувала дедалі дужче. Врешті притиснулася чолом до стіни і заплакала. Ще один такий напад болю, і вона кричатиме. І дідько з ними, з тими сусідами.
Коли на вулиці почало сіріти, перейми йшли майже без перерви одна за одною, і від болю Анна не лише не розрізняла, скільки вони тривають, але втратила відчуття часу.
Тереза прийшла саме вчасно. З першого погляду оцінивши ситуацію, відразу відіслала сусіда по знайому повитуху, а сама почала швидко роздягатися.
— І відколи це в тебе триває? Давно? Як почуваєшся?
Злякано зіщулившись під її уважним поглядом, Анна примусила себе не стогнати.
— Ще від учора… Десь від обіду. Я не відразу зрозуміла, що це таке, а зараз чогось дуже сильно тисне донизу… А ще болить… дуже сильно болить. Аж терпіти несила.
Подумки жахнувшись, Тереза спробувала не виказати свого занепокоєння. Матка Боска, це ж доведеться самій приймати в неї пологи. А якщо з Анною чи дитиною щось станеться? Адам їй того не пробачить.
Вона ще раз зосереджено глянула на Анну.
— Добре, я подивлюся, що там у тебе. Може, ще обійдеться. Ти ж уперше народжуєш.
Схилившись над Анною, Тереза відгорнула спідниці вгору. Ще трохи — і справді народить. Чому вона так довго терпіла? Їй би в ляльки бавитись, а не дітей народжувати. І де вона взялася на її голову?
Передчуваючи наближення чергової, доволі сильної потуги, Анна міцно стиснула зуби і мимоволі напружила ноги.
— Боже, як же сильно воно болить! Я так більше не можу. Так тисне, що…
Тереза випросталася.
— Усе. Роздягайся. Нема часу чекати на лікаря чи повитуху. Вони вже не встигнуть. Я сама прийму пологи. Не бійся. Нічого тобі не станеться. Родити, може, не так приємно, як спати з чужим чоловіком, але, знаєш, тут інакше не буває.
У відповідь Анна лише розгублено глянула на Терезу, але не огризнулась. І сама розуміла, в якому та зараз настрої. Тут не до світських сентиментів та гарних слів.
Долаючи біль, Анна слухняно почала роздягатися. Дитині треба народитися на світ, а їй корона з голови не впаде. Стільки почула тих образ за ці два роки, ще одна нічого не змінить.
Відчуваючи, що її знов доволі сильно притискає, Анна глухо застогнала. Байдуже, що говорить і як поводиться сестра Адама. Тільки б допомогла.
З жалем глянувши на Анну, Тереза важко зітхнула. Зрештою, хто їх там розбере. Адам далеко не святий. Щоб закрутити голову такій дитині, багато не треба. Вона повірить у все що завгодно.
— Я відіслала свою покоївку до Адама з листом. Думаю, він має знати, що ти народжуєш. До речі, як ти почуваєшся? Дуже болить?
— Або я знаю. Трохи, — опустивши очі, Анна заховала від Терези погляд. Отже, вона повідомила Адама. Боїться брати відповідальність лише на себе. Мудро.
Притримуючи сорочку, Анна зігнулася від гострого нападу болю. Потуга схопила настільки сильно, що вмить примусила її забути про все на світі.
Допомігши Анні лягти, Тереза нахилилася над нею.
— Давай подивимось, що там у тебе… Мене можеш не стидатись… Розслабся. Це вже в тебе почалось.