Мелодія кави у тональності кардамону

Мимоволі шарпнувшись, Анна застогнала.
— Слухай, я розумію, що боляче, але треба потерпіти… Не панікуй… З Божою допомогою народиш. Я вже приймала пологи і бачу, що в тебе там все нормально.
Відчуваючи наближення ще однієї сильної потуги, Анна міцно стиснула зуби і напружила ноги. Господи, тільки б усе це завершилось якнайшвидше і щоб дитина народилася живою та здоровою. А ще щоб так страшно не боліло. Так болить, що терпіти вже несила.
Ледь примруживши очі, Тереза занепокоєно глянула на Анну. Та занадто панікує. Ще нашкодить собі або дитині.
— Припини негайно. Не ти перша дитину народжуєш, не ти й остання. Боліти мусить. Навіть не думай влаштовувати мені тут істерику. Це ти перед моїм братом могла фокуси показувати, а зі мною таке не пройде. Зосередься і не жалій себе. Не в салонах виховувалася. Щось мала би бачити.
Анна закусила губи і спробувала взяти себе в руки. Попри специфічне поводження Терези, чомусь не лише відчувала до неї довіру, але й знала, що та зробить усе можливе для того, щоб дитина з’явилася живою та неушкодженою.
— Знаєш, а ти мала б легко розродитись. Дитина маленька, йде правильно, а ти не вузенька у стегнах. Маєш сильні ноги. Нічого тобі не бракує. Молода і здорова. Такі, як ти, не лише легко вагітніють, але й легко народжують.
Відійшовши від Анни, Тереза заходилася готувати все для пологів.
— Зараз доведеться трохи попрацювати. Набирайся сили. Не бійся, вже недовго… Потім усе відразу перестане боліти. За тиждень і не згадаєш, як воно було. Головне — зосередься і слухай, що кажу. Дитина вже йде.
Адам, звичайно, прийшов саме тоді, коли у Анни розпочалися найтяжчі потуги і від болю вона не просто стогнала, а голосно кричала.
Відчинивши двері своїм ключем, він зайшов до кімнати і зупинився, як укопаний. Що тут відбувається? Чому нема ані лікаря, ані повитухи? Вони що, подуріли? Тереза приймає пологи сама?
Він машинально зробив кілька кроків і завмер. Цілком зосередившись на роботі, ані одна, ні друга жінка його не помічали. Анна намагалася виштовхнути дитину і нічого довкола себе не бачила. Тереза щось по-діловому коротко та рішуче їй говорила і теж не роздивлялася по кімнаті. Обидві виглядали доволі зібраними та цілеспрямованими, проте це не заспокоювало. Ідіотизм якийсь. А якщо з Анною чи дитиною щось піде не так? Тереза це розуміє?
Зігнувшись, Анна відірвала голову від подушки і спробувала витиснути з себе дитину. Волосся розлетілося по плечах, одне пасмо прилипло до скроні, ноги напружились, а руки вчепилися в простирадло з такою силою, аж побіліли кісточки пальців. Дитина не виходить — хоч плач. Та доки ж це триватиме?
Коли потуга закінчилася, Анна знесилено відкинулася назад. Ще одного такого нападу болю вона просто не витримає. Та що ж це таке? Чому так довго?
Ледь повернувши голову, вона розпачливо озирнулася довкола і раптом зустрілась очима з розгубленим поглядом Адама. А його чого сюди принесло? Подивитись, як вона тут мучиться з його милості? Знайшов собі розвагу.
Анна зробила рух, щоб прикритись, і вп’ялася розлюченим поглядом в Адама.
— Забирайтесь звідси… Негайно. У тій хвилі… Вже.
Здивовано глянувши на неї, Тереза озирнулася.
— А, Адам? Давно тут?
Нічого не відповівши, той не зводив спантеличеного погляду з Анни. Навряд чи взагалі чув, про що його запитують. Змірявши брата оцінюючим поглядом, Тереза безнадійно махнула рукою. Зараз той не виглядав на людину, здатну до реальної допомоги. Ще його заспокоювати доведеться. Вона перевела погляд на Анну. Наближення чергової потуги відображалося в її очах передчуттям болю та паніки. Зараз знов розпочнеться. Хоч би швидше вже.
Тереза знов озирнулася на брата.
— Знаєш, посидь собі ліпше на кухні… Тут уже голівку видно. Недовго залишилось. Усе одно не встигнеш привести лікаря.
Вона нахилилася над Анною, але та злякано сахнулася від її рук.
— Я не хочу, щоб він дивився… Хай піде… Негайно.
До крові прикусивши губи, вона спробувала втримати в собі крик. Та невже це ніколи не закінчиться? Ще й Адам тут стовбичить. Придушила б власними руками.
Підійшовши до брата, Тереза щось сказала йому на вухо і відразу випровадила за двері.
Відчуваючи, що не годна мовчати, Анна міцно зціпила зуби. Потуга була настільки сильною, що аж в очах потемніло, але вона змовчала.
Тереза невдоволено пересмикнула плечима.
— Та чого ж ти мовчиш? Кричи, якщо тобі так легше. Не стримуйся. Нічого йому не станеться. Хай слухає. Його ж дитина… Спробуй її вигнати… Ще раз… Без паніки… Сильніше… Не зупиняйся… Не виходить? Нічого, зараз спробуєш ще раз. Усі народжують, і ти теж нікуди від того не дінешся.
Уже й сама починала непокоїтися. Чи не задовго Анна намагається народити дитину? Хоч би сил не забракло або немовля в ній не задушилося.
— Відпочила? Тепер ще трохи… Спокійно, не поспішай.. Треба сильніше, але плавно… Нічого, якщо не виходить. Уже посунулося. Ще трохи — і народиш.
Остаточно втративши відлік часу, Анна мало що й сприймала. Скільки це триває? Від гострого болю та напруження майже нічого не бачила. Кричала і вже не стримувалась. Останнім відчайдушним зусиллям спробувала вигнати з себе біль.
— Ще трохи… Ти молодець. Там вже голівка є… Майже народила.
Несподівано Анна відчула, як щось слизьке ковзнуло з неї. Болю не було. І це все? Родила? Чому ж тоді не чути крику дитини?
Широко розплющеними очима дивилася на немовля, яке тримала на руках Тереза, і почувалася, немов п’яна. Якесь воно дивне. Мертве? Ні — рухається… О, Матка Боска, воно рухається.
Дитя голосно закричало, і в Анни тьохнуло серце. Живе! Не могла відвести погляду від своєї дитини. Немов загіпнотизована, дивилася на неї і вже нічого іншого не бачила. Тоненькі ніжки та ручки згинаються-розгинаються, маленький ротик широко розтулений у голосному крику, приплюснутий носик, мокре волоссячко. Яке ж воно гарне, її немовля.
— Хто в мене? — захриплим голосом запитала вона Терезу. — Хлопчик? Дівчинка?
— Дівчинка. Трохи маленька, але це нічого. Чуєш, як голосно кричить? Виглядає сильною та здоровою. Якщо матимеш багато молока, вона швидко набере вагу.
Кивнувши, Анна крізь сльози усміхнулась. Усмішка ще зболена, розгублена, проте вже щаслива. Сама не вірила, що все позаду. Дівчинка. Їхня з Адамом спільна дитина. Маленька доня.
Тереза перев’язала пуповину.
— Гарно ж я тут з тобою зустрічаю новий день, — вона кинула погляд у вікно, за яким займався світанок, і знов перевела погляд на дитину. — Крикливу донечку маєш. Нехай росте здоровою.
— Можна мені її взяти? — підвівшись на лікті, несміливо попросила Анна. — Я хочу подивитись.
— Дивись, — Тереза поклала дитину їй на груди. — Бачиш, яка вона в тебе гарна. Вже зараз видно, що теж виросте красунею. Вже знаєш, як її назвеш?
Заперечно хитнувши головою, Анна дивилася на донечку, відчувала її тепле тільце в себе біля грудей і всміхалася. Розпач, страх, біль — усе минулося. Не могла відвести погляду від своєї дитини і не зважала на те, що діється з нею самою.
Тереза знову взяла немовля на руки, загорнула в теплу пелюшку, поклала на стіл.
— Ще не все… Потерпи трохи. Недовго вже. Ще дитяче місце.
Кивнувши, Анна знов усміхнулась. Продовжувала дивитися на свою новонароджену дівчинку і майже не чула слів Терези. Це не стосувалося дитини, а тому проходило повз її розуміння. Зрештою, справжнього болю й не було. Може, й справді не боліло, а може, втратила чутливість.
— Тепер усе, — полегшено зітхнула Тереза. — Я сьогодні біля тебе ледь розрив серця не отримала. Добре, що ти порівняно легко розродилась. Навіть не порвалась. Таки маєш щастя.
Помивши руки, вона повернулася до дитини. Обережно взяла на руки і, ледь відхиливши пелюшку, глянула на маленьке личко.
— Навіть не знаю, на кого вона подібна. Щось дуже знайоме, але відразу важко зрозуміти… Нічого, з часом побачимо… Хочеш, покладу її біля тебе? Звикай, тепер довго будете разом.