Мелодія кави у тональності кардамону

Пригортаючи дитину до себе, Анна вже й не чула, що каже Тереза. Дитина заступила собою геть усе: нещодавній біль, сумнівність ситуації, непевність становища, невизначеність майбутнього. Яка ж вона гарна, її донечка. І неважливо, що зараз у неї припухлі очка, приплюснутий носик і витягнута голівка. За декілька днів це минеться, і вона буде найгарнішою дитиною на світі.
Крихітна ручка висунулася з пелюшок. Маленький кулачок стиснувся-розтиснувся, і коли Анна торкнулася долоньки дитини, тонесенькі пальчики обхопили її палець. Крізь сльози усміхнувшись, вона нахилилась і торкнулася губами маленької ручки. Правду кажуть, що народження дитини — найважливіший момент у житті жінки. Аж такою щасливою вона ніколи не почувалася. Навіть у їхню першу з Адамом ніч.
Повернулася до реальності Анна аж тоді, коли Тереза знов взяла немовля на руки.
— Я покладу її в колиску. Тебе теж здалось би перевдягнути. Я щойно говорила з братом. Він хоче до тебе зайти. Сама розумієш, я не можу йому заборонити.
З подивом глянувши на Терезу, Анна перевела погляд на замкнені двері. Цілком зосереджена на дитині, не лише забула про Адама, але й не зауважила, як і коли виходила до нього його сестра.
— Я така вдячна пані за допомогу. Без вас я б не розродилась.
Тереза мимоволі розсміялася.
— Куди б ти поділась. Розродилася б. Від мене тут мало що залежало. Ти й сама добре попрацювала.
Узявши чисті пелюшки, вона тугіше переповила дитину, знов поклала її в колиску і, обіпершись рукою на край колиски, глянула на немовля.
— Знаєш, як би там воно не було, але ця дівчинка — моя племінниця, і я завжди їй допоможу, — вона озирнулася на Анну. — Візьмеш мене за хресну?
Ствердно кивнувши, та крізь сльози усміхнулася. Ладна була цілувати Терезі руки від вдячності, проте не могла промовити й слова. Якщо не її, то бодай дитину та таки визнає, а це так багато, що важко й переоцінити.
— Ну от, а ти чого плачеш? — зауваживши її сльози, Тереза присіла біля Анни. — Уже по всьому, а ти плачеш. Нічого, так іноді теж буває. Ти просто понервувалась. Минеться. Це від щастя.
За півгодини Анна не лише трохи прийшла до тями, але й перевдягнулася в чисту сорочку, перестала тремтіти і попросила сестру Адама покласти дитину біля неї. Здається, все найстрашніше позаду. Навіть справжнього болю вже нема.
Ледь повернувшись на бік, вона простягнула руку й обережно торкнулася долонею теплої голівки дитини, тоді погладила щічку. Мала зарухалася, покрутила голівкою, ротик відкрився, брівки кумедно зсунулися. Яка ж вона гарна, беззахисна, мила. Усе б віддала, аби з нею ніколи нічого поганого не сталося.
Закінчивши наводити лад у кімнаті, Тереза знов підійшла до Анни.
— Думаю, ти хочеш показати дитину Адаму. Я його покличу. Тепер уже можна.
Зніяковівши, Анна кивнула, а коли Адам зайшов у кімнату, вона й зовсім знітилася, проте його сестра відразу залишила їх самих і їй трохи відлягло від серця. Очевидно, Тереза не бачить у тому нічого поганого.
Адам підійшов ближче, сів на ліжко. Зовні не виглядав ані розгубленим, ані знервованим. Хвилювання зраджував хіба надто зосереджений погляд та перебільшено старанне прагнення поводитися так, як завжди, а ще невластива для нього недбалість одягу та розтріпане волосся.
Здається, народження дитини не лише серйозно вибило його зі звичної колії, але й примусило неабияк понервувати.
Потай усміхнувшись, Анна ледь підвелась і обережно підсунула руку під голівку дитини.
— Дивіться, яка вона гарна. Бачите? Візьміть її на руки. Хочете?
Дивлячись на те, як Адам доволі незграбно бере дитину, вона знов усміхнулася. Його молодшій доньці лише декілька років, а він уже забув, як брати немовля на руки.
— Правда ж, вона гарна? — не дочекавшись відповіді, Анна знов запитально глянула на Адама. — Тереза теж так вважає.
Перевівши погляд на Анну, Адам мовчки кивнув. Безсонна ніч, нещодавнє напружене очікування народження дитини, всі ці хвилювання, крики, плач немовляти, надто бліде, якесь аж прозоре обличчя Анни, її все ще повні пережитого болю очі та захриплий голос — усе це заважало зібратися з думками та сказати те, що пасувало б до ситуації.
Зрозумівши, що йому потрібен час, Анна заховала посмішку.
— Знаєте, при мені в тітки народилося двоє немовлят і я теж трохи на тому розуміюсь. Дитина гарна і сильна.
Зосереджено дивлячись на новонароджену дівчинку, Адам знов мовчки кивнув. Сам він нічого надзвичайного в дитині не бачив. Як на нього, незвичним у ній було хіба те, що вона — їхня з Анною спільна дитина. В усьому іншому дитина, як усі інші. Немовлята взагалі дуже подібні одне на одного. З перших днів щось там можуть роздивитися хіба жінки.
— Якщо мала схожа на тебе — тоді вона справді гарна… Добре, що то дівчинка. Хлопця я вже маю.
Анна насилу стрималася, щоб не розсміятись. Ні, Адам сьогодні таки не при собі. Донька не схожа на неї. У ній уже зараз вгадується щось із його рис. Невже він того не бачить? Смішний. Та й дівчинку він теж уже має. Не лише хлопця.
Обережно поклавши дитину біля Анни, Адам іще раз глянув на доньку.
— Принаймні, нічого їй не бракує. Виглядає здоровою. Скажи ліпше, як почуваєшся ти?
— Я? — Анна на мить замислилася. — Здається, краще, аніж можна було сподіватися ще годину тому. Навіть не думала, що все так швидко перестає боліти.
Адам ніжно торкнувся руки Анни і вперше за сьогодні всміхнувся.
— Знаєш, ти таки маєш неперевершений талант влаштовувати сюрпризи. Такої «веселої» ночі я вже давно не мав. Нудно мені з тобою, здається, ніколи не буде.
Трохи ображено глянувши на нього, Анна забрала руку і поправила пелюшку біля личка дитини. Знайшов час жартувати. Вона ще й досі до пам’яті прийти не годна, а він собі жартує.
Раптом Адам нахилився і міцно поцілував її.
— І все одно ти в мене диво. Я дуже сильно тебе люблю. Розумієш це?
Зніяковівши, Анна кивнула і, щоб приховати від Адама сльози, які враз підступили до горла, заплющила очі. Саме таким вона вимріяла собі колись своє щастя: дуже простим, звичайним, майже буденним. Для багатьох людей його навіть шукати не треба. Варто лише простягнути руку — і вже торкнешся його, але для неї саме ця буденність — дорожча за всі скарби на світі.
  
Розділ 5
 
Після того, як Анна народила дитину, дні, як намистинки у вервечці, почали нанизуватись один по одному у коло. Не підганяла їх, як тоді, коли очікувала на дитину, проте й не намагалася призупинити, як тоді, коли зустрічалася з Адамом та знала, що їхнє щастя хитке, непевне і може обірватися будь-якої миті, як незакінчена мелодія на найвищій ноті. Тепер, коли в її житті з’явилася дитина, світ зімкнувся на цьому маленькому згортку в колисці і втратив залежність від часового виміру. Те, що настав ранок, знала, бо не мусила світити свічку. Те, що треба засвітити її знов, означало, що прийшла ніч, і в проміжках між годуваннями дитини вона намагатиметься поспати.
Адам зазвичай приходив пізно ввечері, і тоді в її замкненому світі відчинялося вікно, крізь яке вона бачила і відчувала все те, чим жила до народження доньки, — розмови, увага Адама, його доторки, усмішка, а тепер і вечірня круговерть довкола дитини крізь призму присутності коханого чоловіка. Те, що Адам приходив лише зрідка, її не засмучувало. Сприймала це як щось цілком зрозуміле, щось таке, що не підлягало обговоренню чи зміні. Домовленість, про яку нічого не кажуть, але якої старанно дотримуються. Хто знає, що очікує їх у майбутньому. Можливо, їхній зв’язок завмре, як ненароджена дитина в утробі матері, а може, переросте в щось тривалістю в життя. Не відчувала себе здатною ані відмовитися від Адама, ані по-справжньому впустити його у своє життя. Її любов уже не була такою божевільною, як раніше, проте поглибилася, вкоренилася, вгризлась у неї, як хронічний біль — міцно, глибоко, і не вирвеш, не злегковажиш нею. Ще й спільна донька прив’язала її до Адама надійніше, аніж якби вона просто жила з ним в одному помешканні.